Версия для печати

От редакции:

Предлагаем нашим читателям главу из книги украинского историка Билокиня С.И. "Отец Анатолий Жураковский и киевские иосифляне”. Автор работы – Билокинь Сергей Иванович (1948 г.р.), доктор исторических наук, кандидат филологических наук; Институт истории Украины НАНУ, руководитель Центра культурологических исследований; директор Центра истории и современных форм тоталитаризма Межрегиональной академии управления персоналом (МАУП), председатель Киевского исторического общества им. Петра Могилы. Лауреат Национальной премии Украины им. Т.Шевченко. Автор многочисленных работ по источниковедению, истории культуры, Церкви, большевицких репрессий. В советские годы пребывал в опале, подвергался увольнениям с работы за инакомыслие и несогласие с официальной «научной» линией ЦК КПСС.

Данная работа печатается с согласия автора, на языке оригинала (укр.).

________________________________________________________________

Сергій Білокінь

Розгром Київського єпархіального управління 1923 року

(Із книги "О.Анатолій Жураковський і київські йосифляни")

         "[...] времена у нас сейчас стоят лукавые,
         никто из нас не может быть уверенным
         в завтрашнем дне [...]".
         о.Анатолій Жураковський ¹.

Отець Анатолій Жураковський під час заслання, фото 30-х рр.

       Динаміка більшовицького наступу на Церкву простежується за будь-яким показником. Одним із найвиразніших можна вважати боротьбу довкола церковного управління. Розпочавши утискування й нищення Церкви буквально з перших тижнів свого існування, більшовики легко виробили відповідні методи. Прямим ув"язнюванням єпископату вони різко скорочували мережу єпархіального управління. Передбачаючи розгром канонічних центрів та неможливість зв"язку між єпархіями, 20 листопада 1920 року Патріарх Тихон, Синод і Вища Церковна Рада прийняли постанову, навпаки, про поширення цієї мережі. Надаючи єпархіям самоуправління, Вища церковна влада встановлювала: "В случае, если Высшее Церковное Управление во главе со Святейшим Патриархом почему-либо прекратит свою церковно-административную деятельность, епархиальный архиерей немедленно входит в сношения с архиереями соседних епархий на предмет организации Высшей Церковной Власти для нескольких епархий, находящихся в одинаковых условиях" ². П"ятий пункт постанови передбачав поділ єпархій на декілька місцевих. Коли Церкві довелось застосувати цю постанову, кількість єпископату різко зросла. Якщо на початок 1917 року в Україні існувало дев"ять єпархій, а в них 28 єпископських кафедр ³, то протягом 20-30-х років кількість кафедр досягла 66 ⁴. Арешти єпископів зводили всі ці заходи нанівець. Так, 1921 року більшовики ліквідували Богуславський і Чигиринський вікаріати, 1922 - Бердичівський, 1923 - Звенигородський, 1924 - Білоцерківський, 1925 - Таращанський і Черкаський ⁵. В історії Православної Церкви України одним із переломних і визначальних був 1923 рік.

       5 лютого 1923 року було заарештовано ⁶ митрополита Київського, Галицького і всієї України, Патріаршого Екзарха ⁷ Михаїла ⁸. Глибоко віруюча людина, орієнтована на молитву й споглядання, він мав неширокий громадсько-політичний кругозір і, сказать по правді, зовсім не надавався на роль церковного лідера, де треба було виявляти політичну ініціативу, засновану на чітких громадських позиціях. Тепер з"ясовується, що лінію його поведінки, саму ментальність церковного ієрарха аґенти ҐПУ студіювали дуже ретельно. Збереглось донесення: "В одном из покоев наместничьего дома помещается Экзарх Всея Украины тишайший Митрополит Михаил. Живет он, почти не подавая признаков архипастырского существования, так что в общем ходе лаврской жизни влияние его не сказывается вовсе. [...] каково бы ни было внешнее положение митр.[ополита] Михаила, отношение его к делам Управления останется всегда неизменным. Оно вытекает из интимных свойств его натуры, представляющей собою ярко выраженный образец созерцательного, а не активного характера. Человек глубокого религиозного настроения, замкнутый в себе самом, молитвенник и монах по призванию, он, естественно, уделяет лишь незначительное внимание чуждым ⁹ его духовному складу практическим деловым вопросам. Лаврская братия любит его за его простоту, доброту и непритязательность. Церковные круги, отдавая должное его личным качествам, упрекают его в без"инициативности, неавторитетности и безгласности в делах Управления; о чьем-либо исключительном или даже преимущественном влиянии на него тем не менее ничего не слышно. Чтобы восполнить характеристику какими-нибудь штрихами из области сплетень, нелишне упомянуть, что молва приписывает Михаилу пристрастие к вину ¹⁰ в молодости, пристрастии, оставшемся будто бы до сих пор" ¹¹. Це донесення вражає не так подробицями про саму особу київського митрополита, як глибиною занурення в церковне життя. Причому такого рівня шпигунство було поставлено ще 1923 року ¹², коли остаточне утвердження більшовиків у Києві датувалося навіть не десятиріччям, а щойно кількома десятками місяців! Так ретельно стежачи за ієрархом, вивчивши найінтимніші особливості його натури, ҐПУ мало всі дані для впливу на нього як до арешту, так, тим більше, уже по відношенню до митрополита ув"язненого. М"яка й поступлива людина, він намагався утриматись на загальноцерковних засадах, ніби не зраджуючи їм, і, з другого боку, прагнув догодити владі. Протоколи його допитів, передусім протокол від 8 лютого, розкривають надзвичайно складне становище, в якому він опинився.

       Вопрос: "Получали ли Вы письма от патр.[иарха] Тихона?"

       Ответ: "Да, получал, последнее письмо я получил на пасху [19]22 года, в нем им упоминалось об осуждении Карловацкого Собора ¹³, я даже снял копию этого письма и передал прокурору. [...]"

       В.: "Откуда Вам было известно, что Антониновцы ¹⁴ хотят Вас устранить?"

       О.: "Потому что других устраняли, каким способом они это достигали, я не знаю; что меня хотели устранить, я заключил из того, что в Июле месяце прошлого года я получил из ВЦУ [живоцерковников] телеграмму, устранявшую меня от Управления, через неделю после того я получил извинительную телеграмму, аннулирующую первую. Серафимов сообщил мне, что вторая телеграмма была послана по его настоянию за мое воззвание о помощи голодающим. [...]"

       В.: "Как Вы реагировали как митрополит и Экзарх Украины на воззвание патр.[иарха] Тихона об изъятии церковных ценностей и приняли ли меры к разъяснению верующим незаконности выступления патр.[иарха] Тихона?"

       О.: "Да, принял меры, тем, что составил свое воззвание, за которое получил одобрение тов. Серафимова."

       В.: "Значит, это воззвание было Вами получено?"

       О.: "Да, я получил его и сжег его. Кроме того, мерой разъяснения [выступления] патр.[иарха] Тихона было еще то, что я написал статью и отдал ее прокурору Михайлику на рассмотрение и напечатание в газете, но почему-то она напечатана не была" ¹⁵.

       Даючи собі звіт, які мають бути дальші кроки влади, священослужителі готувались до найгіршого. 16 березня о.Анатолій Жураковський писав своїй духовній дочці Анні Карпеко ¹⁶: "Так тревожно, так неспокойно кругом. Так обострилось положение за последние дни, что несмотря на все препятствия, Владыка Алексей [Ґотовцев] ¹⁷ распорядился во что бы то ни стало совершить сегодня ночное моление. "Может быть, в последний раз будем молиться вместе", - говорил он. Итак, ночью будем молиться" ¹⁸.

       Уночі проти Великого четверга, 4 квітня 1923 року 5 відділення СОЧ ¹⁹ київського губернського відділу ҐПУ провело в Києві нову серію арештів. Київську єпархію було повністю обезголовлено. Митрополит уже сидів, - тепер чекісти підібрали вікаріїв. Особливо постаралися чекісти Жеґневський і Шмідт. Протягом однієї ночі у Видубецькому монастирі вони заарештували його настоятеля єпископа Назарія (Блінова) ²⁰, у Микільському монастирі - його настоятеля єпископа Білоцерківського Димитрія (Вербицького) ²¹, у Лаврі (цього не уточнено, але де б іще?) - архимандрита Києво-Печерської Лаври Єрмогена (Ґолубєва) ²². Крім цих трьох, у Братському монастирі в присутності архимандрита якісь інші чекісти заарештували єпископа Каневського, професора й ректора Київської православної богословської академії (так звалася тоді Київська духовна академія) Василія (Богдашевського) ²³. Що до єпископа Звенигородського, вікарія Київської єпархії Алексія (Ґотовцева), то тут певна неясність. За груповою справою він не проходить, і в словнику митрополита Мануїла вказано лишень, що 1923 року він став єпископом Серпуховським ²⁴. Тим часом нове церковне видання повідомляє, що єпископ Алексій з квітня по листопад 1922 р. перебував у київській тюрмі, у квітні 1923 р. був знову ув"язнений і висланий до Москви, де мешкав до серпня 1925 р. У серпні й вересні 1925 р. перебував у Бутирській тюрмі. У квітні 1926 р. висланий до Серпухова ²⁵.
       Тієї страшної ночі з маси духівництва виділили й двох визначніших священиків. На Шулявці (вулиця Польова, 2), в будинку церкви Св. Марії Магдалини арештували о.Василя Словачевського ²⁶. У почесному колі поважних бранців опинився й 27-річний священик Анатолій Жураковський. З ним поповозилися. У реєстраційній картці його постійною адресою було вказано Микільсько-Ботанічну вулицю, 27, пом. 1, ордер було виписано на Велику Житомирську, 9 ²⁷, а обшук відбувся на Великій Підвальній, 36 (будинок Українського Наукового Товариства), пом. 9, де він тоді реально мешкав.

       О.О.Косткевич, що помер невдовзі після того ²⁸, писав у спогадах: "Наша маленькая церковка ²⁹. Ночь. Уже тихо на улицах города. И церковка тоже в полумраке. Светлячки лампадок то тут, то там вспыхивают в этом сумраке. И стоит батюшка хрупкий, хрупкий. И идут те, кто с болью и отвращением хотят скорее оттолкнуть от себя смрадные пелены, чей неизреченный софийный лик востосковал по вожделенному отечеству. Идут... То тяжелый вздох, то заглушенный плач раздаются чуть слышно, то видишь скорбное, исполненное муки лицо... Но вот доносятся слова: "Аз, недостойный иерей, властью, данной мне от Бога, прощаю и разрешаю"... И преобразилось скорбное лицо, и волны света заливают только что согнутого под тяжким бременем, и не узнаем мы лицо, таким прекрасным оно стало. Но вот отходит последний. Радостно и светло батюшкино лицо. Он был свидетелем великой тайны возрождения человека" ³⁰.

       Трагізм ситуації, у якій опинились недобитки старої київської інтелігенції, вияскравлює звіт чекіста. 5 квітня ³¹ о 3 годині 20 хвилин ранку уповноважений 5 відділення управління ПП ҐПУ на Правобережжі М.Вєсьолов доповідав начальникові секретного відділення: "Ввиду невозможности при[й]ти в назначенный час и неустанов[ле]ности адресов, а также совершения арестованным богослужения пришлось выждать до 12 ч.[асов] ночи, когда богослужения и исповеди [окончились] и после личной агентурной установки адреса (путем взятия под наблюдение) установить адрес, где и был произведен обыск и арест. Обыск никаких компроментирующих (sic) материалов не дал - арестованный доставлен в комендатуру и сдан деж.[урному] коменданту тов. Крюкову" ³². О.О.Косткевич оповідає далі: "И вот был страстной четверг. Утром разнеслась весть. Все словно надорвалось. Все личное ушло. Великие дни стояли. И с тех пор он стал мучеником, а мы сиротами" ³³.

       У якому історичному контексті відбулась ця чекістська операція? Який глибший історичний сенс вона мала? Ясна річ, час для неї був вибраний невипадково. Щойно 26 березня у Москві закінчився процес у справі голови Католицької Церкви в Росії архиєпископа Цєпляка та 13 католицьких ксьондзів - самого архиєпископа і прелата Буткевича було засуджено до розстрілу, іншим було призначено різні строки ув"язнення. Прелата розстріляно у католицьку Страсну Суботу - вночі проти 1 квітня. Цей процес викликав хвилю обурення в різних країнах ³⁴. Більшовики, без сумніву, вивчали і враховували реакцію Заходу ³⁵. Чічерін запевнив німецького посла ґрафа Броксдорфа-Рантцау, що вирок виконаний не буде. У тому самому запевнили в Москві папу римського через главу американської місії. Справді, 30 березня президія ВЦИК помилувала Цєпляка, потвердивши вирок о.Буткевичу (за півроку Цєпляка відпустили до Польщі). Зарубіжна преса розглядала цей процес як репетицію процесу над Патріархом Тихоном, який уже довший час перебував під арештом. 6 квітня було оголошено дату цього процесу - 11 квітня (середа Світлої Седмиці), перенесену вже на другий день на багато пізнішу дату (вважається - на клопотання єпископа Антоніна (Грановського) - "не омрачать православным Пасху"). 16 червня, в результаті півторамісячного утримання в ҐПУ Патріарх подав заяву до Верховного Суду РСФСР з розкаянням у своїй колишній "антисовєтській діяльності" ³⁶. Крім розв"язки зі справою Тихона (25 червня було прийнято рішення про його звільнення), більшовицьких функціонерів, що займались церковними справами, хвилювала підготовка другого обновленського собору, на який вони покладали великі надії. Він почався 29 квітня у Храмі Христа Спасителя. У цьому переплетінні найрізноманітніших обставин і чинників "великої політики" більшовики мали більш-менш розв"язані руки в святому - на той час провінційному - місті, що був наріжним каменем традиційної культури, віри, історичною колискою всієї країни. За таких обставин вилучення архиєреїв пройшло остільки непомітно, що його не зауважили згодом навіть найсерйозніші церковні історики. Додам тільки, що сама ця чекістська операція мала виразний ритуальний сенс, адже була спланована й проведена на Страсний Четвер. Треба сказати, що цей аспект репресій зовсім не досліджений, хоча матеріали на цю тему існують. Має значення особливий момент суду чи убивства. Як оповів протоієрей М.Польський ³⁷, у Велику Суботу священика станиці Незамаївської о.Івана Пригорського вивели з храму на майдан, де з лайками побили, відрізали вуха й ніс. Вивівши за околицю, йому розбили голову (П, 208). На початку революції, на третій день Пасхи убито ігумена Євгенія, настоятеля Александро-Свірського монастиря Олонецької губернії, і з ним п"ять душ братії. У монастирському подвір"ї бандити наказали викопати їм яму. Коли їх поставили на край могили, мученики заспівали "Христос Воскресе". Тут пролунала команда стріляти (П, 209). Після Великодньої літургії 1921 року на ст. Гондатьєвці убили священика о.Серафима Саричева (П, 213). Петроградського священика о. протоієрея Михаїла Чельцова розстріляли у перший день Різдва. Конвоїр оповідав удові: "Ну и старик был, его на смерть ведут, а он тропари Рождеству поет..." (П, 215). На Страсному тижні 1930 року відбувся, як відомо, харківський, ключовий у розвитку тодішніх репресій, процес "Спілки Визволення України". Привертає увагу реакція катів на певні ритуальні дії самих священиків. Так, харківського священика о.Димитрія вивели на кладовище, де роздягли донага. Коли він почав хреститися, кат відрубав йому праву руку (П, 204). Ієромонах монастиря Спасів Скит Афанасій, виведений на страту, став на коліна, помолився, перехрестився, а тоді, ставши з колін, благословив більшовика, що стояв проти нього з рушницею в руках. Двома пострілами кат убив пастиря, котрий щойно його благословив (П, 206). Має значення й характер тортур і спосіб убивства. У Херсонській губернії чотирьох священиків розп"яли на хрестах (П, 204, 210). У с.Турці Себежського повіту чекісти прибили священика до царських врат, а тоді розстріляли (П, 214).

       З Лук"янівської тюрми о.Анатолій писав дружині ³⁸: "Милая, светлая Нина, Христос с Тобой! Будь спокойна, моя дорогая. Пришли мне, пожалуйста: рясу, чашку, тарелку, ложку, вилку, икры, если можно. Побольше денег, не менее 500 тысяч, белой булки, иконку (маленькую Матерь Божию), епитрахиль, наволочку, часы карманные, если можно, яблок, если можно, соли, скуфейку, псалтирь, белья смены 3-4. Христос да благословит тебя и всех. Молись. Твой Толя" ³⁹.

       Кандидатури на арешти визначались для ҐПУ як становищем тієї чи іншої особи в ієрархії, так і активністю її особистої позиції. Київську операцію чекісти вписували у загальносоюзну. Відповідні відомості київські чекісти подали до Москви. Вирішувалось усе там, тож ієрархів і священиків теж перевезли до Москви - до Бутирок. Невдовзі о.Анатолій згадував у листі: "Густая решетка, растерянная улыбка, скорее похожая на судорогу невыносимой скорби - слабый кричащий голосок, тонущий в крике других голосов... Вот все, что мне осталось от последней встречи..." ⁴⁰.14 квітня 1923 року чекістка Якимова, що "вела" в Москві церковні питання, прийняла постанову: "гр. Жураковский А.Е. (священник) агитировал против Соввласти путем проповедей", отож до нього застосовується "содержание под стражей" ⁴¹. 20 квітня 1923 року на судовому засіданні колегії ҐПУ вона доповіла "дело № 18079 по обвинению Вербицкого Максима Андреевича, Богдашевского Дмитрия Ивановича и других в антисоветской деятельности". Чекіст Самсонов затвердив рішення: справу передати на розгляд комісії НКВД з адміністративної висилки ⁴².

       1/14 травня панотець писав у листі до Анни Карпеко: "Так много, безконечно много хотелось бы сказать или в крайнем случае написать Вам, но напишу только несколько слов. Лучше всего в Вашем письме Ваши слова о радости. [...] Часто это чувство радости охватывает душу острой болью, иногда разливается спокойным светом в сердце. Никогда уверенность в Нем и в праведности Его путей не была в душе такой жизненной, твердой. Своей воли нет, нет своих планов, фантазий и даже нет своей ответственности. Есть Его воля, Его мудрость. Его пути, Его благость. Это началось в ту ночь, когда вышел в неизвестность из дома, оторвавшись от старой жизни, от прошлого. И с тех пор это растет и крепнет во мне и других, несущих тот же крест и приобщившихся к той же радости. Вижу, как меняются здесь в этом свете, в горниле этих испытаний, растут и просветляются те, кто казался будничным и маленьким там, в прошлом, на воле. Каждый день благодарю Бога за всю ниспосланную им радость" ⁴³. Ці панотцеві міркування про радість, що приходить до людини під час випробувань і терпінь за віру, якраз дуже характерні для православних уявлень про життєві цінності. Оповідаючи про замучених на Лубянці священослужителів, протоієрей М.Польський підкреслює зразкову поведінку їхніх удів: "Одна из них, из-под черного головного платочка сияя глазами, говорила другой: "Как мы счастливы с вами, матушка, как мы счастливы! Какой смерти сподобились мужья наши! За веру венец мученический прияли. Теперь надо только молиться за них. Нет, и молиться не надо: это они за нас пред Господом молятся" ⁴⁴. За словами проф. І.М.Андрєєва, о.Николай Піскановський (служив в Олександрійському повіті Херсонської губ.), одержав на Соловках листа від дружини й сина: "Мы всегда радуемся, думая о твоих страданиях в лагере за Христа и Его Церковь. Порадуйся и ты о том, что и мы сподобились быть снова гонимыми за Господа" ⁴⁵.

       За два дні, 16 травня відбулось засідання цієї самої комісії НКВД, де справу доповів сумнозвісний Тучков ⁴⁶. Було ухвалено: "Словачевского, Вербицкого, Богдашевского - выслать в Зырянский край сроком на 2 (два) года. Голубева и Жураковского - выслать в Маробласть сроком на 2 года. Блинова - освободить. Дело сдать в архив 6 отд. СО ГПУ" ⁴⁷. Після звільнення з Бутирок він пробув у Москві два дні. О.В.Михеєва ⁴⁸ глухо згадує, що в цей час із Києва приїхали друзі о.Анатолія з ним побачитись ⁴⁹.

       Його заслали до Краснококшайська, теперішньої Йошкар-Оли, столиці Чувашії, куди він виїхав "вольным порядком" разом з дружиною 19 травня. До революції містечко звалось Царевококшайськ, Казанської губернії, мало всього 1700 мешканців, одну церкву, один монастир, 2 лікарні, 2 бібліотеки, 5 нижчих навчальних закладів. 1923 року сполучення було тільки кіньми, обози ходили трактами через непрохідні ліси. Їхати можна було, лише приєднавшись до обозу. Залізниці не існувало ⁵⁰. Невдовзі прибув туди і його друг, а тепер, Шевченковим словом, соузник архимандрит Єрмоген. Зняли разом щойно збудовану ізбу, а коли повернулись господарі, о.Анатолій зняв з дужиною мезонін з однією кімнатою й передньою, а о.Єрмоген неподалік - теж ізольовану кімнату. Ночами бували труси, які він згадував в листі до общини від 6 липня 1923 року: "[...] после ночи, в течение которой как раз опять чужие люди до рассвета шарили в моих бумагах и вещах, отбирая все письма, записки и рукописи [...]"⁵¹. Але ці враження відступали перед радощами. У мезоніні о.Анатолія поставили спеціально замовленого столика, що став престолом. Потаємно він служив літургію. Свого духовного отця навідували то С.М.Орлов, Д.Вердеревський та Ю.О.Косткевич, то А.Д.Карпека чи В.Е.Жижневська. Вони привезли антимінс, ікони, богослужбові й світські книжки. Всі вони були його духовними дітьми, але особливо радів о.Анатолій приїздові Анни Данилівни Карпеко. Як підкреслила в своїх примітках О.В.Михеєва (арк. 137), вона мала на той час 17 років. Подорож через нетрі приволзьких лісів була для неї найважча. Панотець писав її чоловікові: "А Аня? Она настолько родной, сокровенно мне близкий человек, что говорить о ней мне трудно. Мне кажется только, что всегда надо радоваться и благодарить Бога за то, что есть на земле ея душа, значит, еще не так плох мир... Ея чуткость может быть неложным мерилом в разрешении самых тонких душевных конфликтов и в наблюдении за потаенными уголками души. Воистину Вы обрели редкое сокровище - общение с тем, с кем Вы теперь" ⁵².

       О.О.Косткевич зберіг для нас розповіді мандрівників: "Там есть в маленькой комнате маленький Престол и большая книга имен... И долгие тихие месяцы. У него тепер длинные волосы и глаза, говорят, уже не горят, а тихим светом благословляют. [...] Литургию служат каждый день. Грани стираются - где литургия, где жизнь... [...] А он прозревает пути тишины. Мученик и, кажется, преподобномученик. Как говорить о его жизни, о тюрьмах, издевательствах, болезнях, распинаньи... Не знаю. Теперь кажется, что жизнь его кончена, а житие начинается" ⁵³. Довгі світлі години священик проводив у розмовах з о.Єрмогеном. На вогник лампадки приходили порозмовляти засланці - есери, есдеки, анархісти й навіть бундівці. Обернень не відбулось, але коли наречена одного з засланців несподівано померла, заслані соціалісти попрохали священика відслужити панахиду.

       О.Анатолій любив читати вголос. Читали за чергою з дружиною й навіть на голоси твори античних трагіків. Багато розмірковуючи, панотець написав оповідання про Іуду, в якому втілив спокуси непросвітленої плоті, що боролась проти світлих покликів. О.Єрмоген прийшов у захват від цього оповідання і вже на старості років, ставши єпископом, прохав Ніну Сергіївну надіслати йому його текст.

       Познайомилися з місцевими священиками. Виявилося, що вони, самі того не знаючи, стали "живоцерковцями", оскільки їхній єпископ перейшов до "Живої Церкви", про що вони навіть не відали. Внаслідок частих вечірніх розмов і роз"яснень місцеві священики наважились звернутись до православного єпископа про прийняття їх знов у лоно Православної Церкви. Їх викликали до Казані, де через покаяння возз"єднання здійснилось. У краснококшайському храмі відслужили подячний молебінь, на який київські священики демонстративно пройшли через усе місто, вперше після приїзду зайшли до храму і пройшли до вівтаря. Обох заарештували, але місяців за три звільнили.

       Від часів краснококшайського заслання збереглась лише одна-єдина проповідь о.Анатолія, яку він склав на Благовіщення 1924 року. Він розмірковував у ній над найбільшими таємницями сутнього - над сенсом життя й смерті. О.Анатолій згадував високі піраміди Єгипта, чудові храми Еллади й пустині Індії, де усамітнювались давні мудреці, щоб думати про таємниці. "Но ничего не увидели, ничего не узнали. Поколения сменялись поколениями, одно рождалось и умирало, и не знал человек, зачем живет он, зачем живет мир, для чего он страдает и действительно ли последний предел его стремлений, его желаний, его надежд - смерть, холодная, отвратительная и безнадежная. - Днесь спасения нашего главизна и еже от века таинства явление. Сегодня открылась дверь тайны, этой заповедной тайны, перед которой от века стоял человек. Она открылась, и оттуда, братие, излилось на нас не зловоние смерти, но благоухание, благоухание божественной, благоуханной святыни и вечной жизни - бессмертия". Сьогодні, стверджує православний священик, ми вже знаємо, навіщо живемо. Людина народжується для безсмертя, для вічного життя, для вічної слави. "Человек приходит в мир для того, чтобы здесь через страдания, через муку, через испытания перейти туда, в вечную обитель вечной жизни, радости, облачения в ризу Божества. Не в ризу земного великолепия или ангельского света, а ризы Божества.[...] и не только обеты здесь, но здесь уже свершение, потому что здесь на этом Святом Престоле, в этой Святой Чаше, здесь дано уже семя бессмертия, залог вечной жизни, здесь перед нами тело земли стало телом Бога".

       Тим часом у Києві церковне життя не завмерло. У зв"язку з арештами запрацювала вищезгадана Патріарша постанова. Передбачаючи самоуправління єпархій на випадок ліквідації канонічного центру чи неможливості контактів, другий пункт постанови декларував: "В случае, если епархия, вследствие передвижения фронта, изменения государственной границы и т.п., окажется вне всякого общения с Высшим Церковным Управлением, или само Высшее Церковное Управление прекратит свою деятельность, епархиальный архиерей немедленно входит в сношение с архиереями соседних епархий на предмет организации высшей инстанции церковной власти для нескольких епархий, находящихся в одинаковых условиях (в виде ли Временного Высшего Церковного Правительства, или Митрополичьего округа, или еще иначе)" ⁵⁴.

       Як уже сказано, Митрополита Михаїла заарештували 5 лютого 1923 року. Збереглось прецікаве пояснення причин цього арешту у відношенні повномочного представництва ҐПУ НКВД УСРР на Правобережній Україні до начальника СО ҐПУ РСФСР Самсонова від 8 лютого: "Удалить его было необходимо во что бы то ни стало, так как он, пользуясь своим авторитетом и "канонической" властью, срывал подготовительную работу и самый съезд Всеукраинских Обновленческих групп в Киеве 12/П, а также тормозил работу ГПУ по расколу духовенства Киевской губернии и Правобережья" ⁵⁵. На щастя, ієрарх був свідомий своєї долі і за два тижні до свого арешту встиг скласти потаємне розпорядження. Покликаючись на цитовану вище постанову Патріарха Тихона, він передавав управління єпархією в порядку наступності єпископові Білоцерківському Димитрію (Вербицькому), єпископові Уманському Макарію (Кармазину) та єпископові Богуславському й Липовецькому Георгієві (Делієву) єпископові Звенигородському, вікарієві Київської єпархії Алексію (Ґотовцеву). Наводжу повний текст цього документу:

       "Во имя Отца, и Сына, и Святаго Духа.

       В настоящее тяжелое и тревожное для Российской Св. Православной Церкви время, когда самочинные отступники от единства православной веры получили возможность чинить всякие насилия над служителями Церкви, верными православию, можно ожидать, что правящие Киевской епархией православные архипастыри будут устраняемы от дел управления. Посему, дабы не остались без канонического духовного руководства пастыри и паства Киевской епархии, братски, о Имени Господа нашего Иисуса Христа, прошу преосвященных викариев Киевских вступать, после меня, в управление епархией в следующем преемственном порядке: 1) преосвященный Димитрий [Вербицкий], Епископ Белоцерковский и Сквирский, 2) преосвященный Макарий [Кармазин] ⁵⁶, Епископ Уманский, 3) преосвященный Георгий [Делиев], Епископ Богуславский, 4) преосвященный Алексий [Готовцев], Епископ Звенигородский, 5) преосвященный Александр [Чекановский], Епископ Липовецкий и Бердичевский, 6) преосвященный Назарий [Блинов], Епископ Радомысльский и Черно[был]ьский ⁵⁷, 7) преосвященный Василий [Богдашевский], Епископ Каневский.

       В случае устранения всех киевских викариев, заботу о киевских церковных делах прошу принять (в силу циркулярн.[ого] Указа Святейшаго Патриарха, Высшаго Церковнаго Совета и Синода от 7 нояб.[ря] 1920 г.) православных преосвященных соседних епархий - Черниговской, Подольской и Полтавской. Верховный Глава Церкви и Спаситель наш Господь Иисус Христос да соблюдет и укрепит Своею благодатию всех верных строителей Таин Божиих и покорит сатану под ноги наши вскоре ⁵⁸. Аминь.
      
       Митрополит Михаил, Экзарх Украины.

       9/22 января 1923 года.

       Киев" ⁵⁹.

       У зв"язку з арештами 4 квітня в управління єпархією вступив єпископ Макарій (Кармазин) ⁶⁰, що приїхав для цього з Умані. Протоієрей М.Польський дуже точно - якщо не брати до уваги хронологію - відзначив: "Архиепископ Макарий заменял сначала тайно по управлению Киевской Епархией митрополита Михаила после его ареста и ареста всего епископата Украины в 1925-27-28 г." ⁶¹.

       Реаґуючи на арешти, новий єпархіальний архієрей провів восени в Києві низку таємних нарад місцевого духівництва, на яких були обговорені кандидатури осіб для таємних хіротоній. Про це пишуть, дуже по-різному, різні автори. Вибрати те, в чому вони одностайні, нелегко. Загалом перебіг подій виглядає так. Випущений з Балтської тюрми, де його тримали осінь і зиму в неопалюваній камері без вікон, в цей час у Києві, нікому не зголошуючись, оселився єпископ Ананьївський Парфеній (Брянських). Один місяць він перебув зокрема у лаврського послушника, згодом єпископа Сант"язького Леонтія. Домовившися між собою, вони вдвох - єпископи Макарій і Парфеній - таємно хіротонісали трьох єпископів ⁶² - Сергія (Куминського) для Радомисля й Чорнобиля (1 вересня 1923 року) ⁶³, Філарета (Лінчевського) для Черкас (2 грудня 1923 року), Афанасія (Мовчанівського) для Сквири (1925 ?) ⁶⁴. Одержали нові призначення єпископи: Федір (Власов) - на вишгородську кафедру та Варлаам (Лазаренко) - на хорольську ⁶⁵. Самого владику Макарія протягом 1924 року кілька разів арештовувано, але його відпускали.

       Оскільки церкву Іоанна Златоуста на Великій Житомирській, де останнім часом служив о.Анатолій Жураковський, після арештів 1923 року, у жовтні місяці замкнули, общині дав притулок о.протоієрей професор Київської духовної академії Александр Ґлаґолєв. Він служив на Подолі у храмі Миколи Доброго на Покровській вулиці, що був невдовзі зруйнований. Туди було перенесено все церковне майно общини Св.Марії Магдалини, а частково й церкви Релігійно-просвітнього товариства. Як ми бачили, зв"язок настоятеля з общиною не переривався. Із Краснококшайська засланці повернулись у листопаді 1924 року. Тодішній соціалізм мав іще досить-таки людське обличчя (могли й не повернутись!). До о.Александра Ґлаґолєва й прийшов у Києві о.Анатолій. Він служив у теплій зимовій церкві во ім"я великомучениці Варвари, влаштованій у другому ярусі дзвіниці ⁶⁶.

       Трагічний епізод у церковному житті Київщини 1923 року досі не був прояснений. Він кинув темну тінь на всі наступні події.

Примітки:

1. Жураковський Анатолій, о. Проповідь ч. 62. Дата: 14 листопада 1927 року. Повернувшись після ХХ з"їзду із розсіяння, члени общини Св.Марії Магдалини зібрали свої старі записи й відтворили архів общини. Старша сестра О.В.Михеєва упорядкувала тексти проповідей за колом річних свят. Передрукувала корпус Наталя Яківна Коробко. Разом було зібрано, таким чином, 69 проповідей, датованих 1921-30 роками.

2. Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и Всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти, 1917-1943: Сб. в 2 чч. / Сост. М.Е.Губонин. М., 1994. С. 169. Видавці ґубонінської праці розповідаютьцікаві подробиці з історії рукопису: "О существовании этого, одного из самых крупных исторических архивов, собранных в условиях гонений на Церковь в ХХ веке, до сих пор знали лишь немногие самые близкие М.Е.Губонину люди, однако, замечательный труд частично уже использовался в литературе по новейшей церковной истории. В послесловии к книге Л.Регельсона "Трагедия русской Церкви", опубликованнной издательством YMCA-PRESS в 1977 г., протопресвитер Иоанн Мейендорф отметил, что она содержит "огромное количество неизвестных до сих пор фактов и документов". Большая часть из них была взята из упоминаемого Л.Регельсоном в списке "Архива 1". Под именем "Архив 1" подразумевается рукопись М.Е.Губонина "Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея Руси, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти", ставшей главной частью публикуемой монографии (sic). Эта рукопись после кончины Михаила Ефимовича по стечению обстоятельств в одной из машинописных копий попала в руки Л.Регельсона и была им использована в его весьма диссидентской интерпретации подвига новых русских мучеников и исповедников" (Акты Святейшего Тихона. С. 1062-1063).

3. Теодорович Надія. Стан Православної Синодальної Церкви в Україні в 1917 році: Довідковий матеріял // Український збірник. Кн. 15. Мюнхен, 1959. С. 93-142.

4. Білокінь С. Православні єпархії України 1917-1941 рр. // Історико-географічні дослідження на Україні: 36. наукових праць. К.: Наукова думка, 1992. С. 102.

5. Там само. С.103.

6. У словнику митрополита Мануїла цього арешту не зафіксовано (Manuil. IV, 386). Тут і далі поклики на цю працю (Manuil (Lemesevskij), Metropolit. Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Erlangen, 1979-89. Teil I-VI) подаються скорочено: римські цифри означають том, арабські - сторінку. Висловлюю найсердечнішу подяку панству Володимирі та Пилипові Демусам (США) за подарований мені примірник цього видання. Мануїл (Віктор Вікторович Лемешевський, 18 квітня 1884, м. Луґа Петербурзької губ. - 12 серпня 1968, Куйбишев) - митрополит Куйбишевський і Сизранський, історик Церкви.

7. Саме такий титул наведено на його особистій печатці (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62 974 ФП. Арк. 72 та ін.).

8. Митрополит Михаїл (Михаїл Федорович Єрмаков; 31 червня 1862, СПб. - 30 березня 1929, Київ) закінчив Київське реальне училище, Київську духовну семінарію та Київську духовну академію (1887), зі ступенем кандидата богослов"я. 19 червня 1887 прийняв чернецтво, а 29 червня рукопокладений у ієромонаха й призначений на викладача Київської духовної семінарії. Служив в Орловській духовній семінарії та Петербурзькій духовній академії. З 1893 ректор Могилівської, а потім Волинської духовної семінарії. 31 січня 1899 митрополит Київський Іоанникій (Руднєв), митрополит Петербурзький (Антоній), митрополит Московський Володимир (Боґоявленський) та інші хіротонісали його у єпископа Новгород-Сіверського, вікарія Чернігівської єпархії. З 1899 єпископ Ковенський, 1903 Омський, з 1905 - Гродненський (з 1912 архиєпископ). Учасник Собору 1917/18 у Москві. З липня 1921 по 1922 управляв Київською єпархією. Його різка непоступливість на домагання національно орієнтованого кліру спровокувала революційний розвиток подій і утворення УАПЦ. Заарештований 5 лютого 1923 року. За відомостями А.А.Валентинова, наприкінці 1924 - на початку 1925 р. перебував у засланні в Ташкенті. У заповіті митрополита Петра, датованім 6 грудня 1925 року, висунутий на другого кандидата у заступники (текст заповіту див.: Акты Святейшего Тихона. С. 422-423). Тим часом ще за два-три дні до арешту митрополита Петра владика Михаїл відмовився від виконання обов"язків заступника (докладніше див.: Там само. С. 815-816). У березні 1926 об"єднав залежних від нього єпископів Василія (Богдашевського), Георгія (Делієва), Афанасія (Мовчанівського), Сергія (Куминського), Філарета (Лінчевського), Димитрія [Вербицького?], Костянтина (Дьякова), Онуфрія (Гагалюка), Антонія (Панкеєва), Стефана (Адріяшенка), Макарія (Кармазина), Григорія (Лісовського) та Бориса (Шипуліна) проти григоріанського розколу (Там само. С. 445). До 1927 перебував в ув"язненні. Липневої декларації митрополита Сергія він ще не підписав, але відразу після її проголошення став на його бік. Це дало йому статус правуючого митрополита Київського і Екзарха України. Обід на честь його повернення було влаштовано на помешканні протоієрея Хрисанфа Григоровича у грудні 1927 р. (Архів СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 312). Того самого року призначений також на члена сергієвського "Тимчасового Патріаршого Священого Синоду". Похований біля Теплої Софії. Див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 45 504 ФП / кор. 729; Польский М., Прот. Новые мученики Российские: Том I. [Jordanville, N.Y.,] 1949. С. 138; Том П. Jordanville, N.Y., 1957. С. 90; Последние дни жизни Митрополита Киевского Михаила // Церковный вестник Западно-Европейской епархии. 1930. № 2. С. 12-18; № 11. С. 9-11; Heyer Friedrich. Die orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945. Koln; Braunsfeld: R.Muller, 1953. Passim; Липківський Василь, Митрополит. Історія Української Православної Церкви, Розділ VII. Вінніпеґ, 1961. Passim; Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. Том IY (ХХ ст.), ч. 1. Ню Йорк; Бавнд Брук, 1961. Passim; Регельсон. С. 396, 440, 465, 534, 537; Manuil. ІV, 385-388. Видавці ґубонінської збірки подають інакшу дату народження (31 липня) і смерті (30 березня) митрополита Михаїла (С. 874). У документі 12 березня 1926 року М.Є.Ґубонін вбачає підпис єпископа Димитрія (Галицького), але це маловірогідно. За відомостями Реґельсона (С. 537), ув"язнений 1925 року.

9. В ориґіналі (недатований машинопис без підпису): каждым.

10. В ориґіналі: "и молодости, пристрасти оставшееся будтобы до сих пор".

11. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 45 504 ФП / кор. 729. Арк. 5.

12. Про налагодження мережі аґентури у Церкві див.: Bilokin S. The Kiev Patriarchate and the State // The International Рolitics of Eurasia, Vol. 3: The Politics of Religion in Russia and the new States of Eurasia / Ed. Michael Bourdeaux. Armonk, N.Y.; London, England: M.E.Sharpe, c 1995. P. 182-201. В обстановці шпигуноманії наступних років знаходили певний ґрунт уже й очевидні шизофреники. 30 грудня 1930 року колишній капітан Леонід Іустинович Чижун, що прибув до Києва щойно наприкінці року, дав відомости про 29 контрреволюційних осередків ("ячеек") міста: Під ч. 19 у його меморандумі значиться "Ячейка Софиевской церкви во главе с настоятелем (фамилию забыл), состоящая из всего церковного мира, всего состава церковных сестер и огромного количества интеллигенции, а также имеющая в своем составе значительное количество военнослужащих. Об этой организации достоверно мне сказал монах Георгий, работающий в Софиевской церкви, а также моя теща Агриппина Абрамовна Суслина, подтвердившая контр-революционную работу военнослужащих, принимавших участие в обсуждении вопросов интервенции в узком кругу духовенства и церковных сестер [...]". Далі він обіцяв: "В своих показаниях я еще освещу деятельность ячеек, еще не указанных, политическую окраску организации, состав, виды работы организации среди воинских частей, повстанчество на селе, диверсионная работа, шпионаж, увязка с украинскими национальными к.р. организациями, заграничные связи и организации филии Московского центра, равно его сущность и состав". (Архів СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 214-215).

13. Указ Патріарха Тихона, Священого Синоду та Вищої Церковної Ради датується 22 квітня / 5 травня 1922 р. (Митрофанов Георгий Свящ. Русская Православная Церковь в России и в эмиграции в 1920-е годы: К вопросу о взаимоотношениях Московской Патриархии и русской церковной эмиграции в период 1920-1927 гг. СПб.: Ноах, 1995. С. 95-96).

14. Йдеться про послідовників обновленського митрополита Московського (з 1922 р.) Антоніна (Грановського; 21 листопада 1865, Полтавська губ. - 1/14 січня 1927, Москва). Див. про нього: Manuil. І, 331-334; Левитин Анатолий, Шавров Вадим. Очерки по истории русской церковной смуты: В 3 тт. Kusnacht (Schweiz), 1977.

15. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 45 504 ФП / кор. 729. Арк. 40.

16. Артоболевська (дівоче прізвище Карпеко) Анна Данилівна - піаністка, музичний педагог. Закінчила Київську консерваторію. Після війни викладала у Центральній музичній школі м.Москви. Серед її вихованців А.Насєдкін, А.Любімов та ін.

17. Алексій (Ґотовцев, 1891, Донська єпархія - 1936, Москва) - єпископ Рильський, вікарій Курської єпархії (з квітня 1927 р.). Вихованець Київської Духовної Академії (закінчив 1916 р.). 1916 р. прийняв чернецтво в Києво-Печерській Лаврі, рукопокладений у ієромонаха. Був благочинним і членом Духовного Собору Лаври. До закриття Академії займав посаду помічника інспектора. 1920 р. був намісником Києво-Братського монастиря в сані архимандрита. 8 травня 1921 р. відбулась його хіротонія у єпископа Звенигородського, вікарія Київської єпархії з настоятельством у Золотоверхому Михайлівському монастирі. Після 1932 р. мешкав у Москві, рахувався на цивільній службі (Manuil. І, 110-111).

18. Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. Paris: YMCA-Press, 1984. С. 71. Цит. за рукописом.

19. Секретно-оперативная часть. Займалася боротьбою з "внутрішньою контрреволюцією" - антисовєтськими партіями, духівництвом, контрреволюційними групами та організаціями. 1934 року замінена на Х відділ ҐУҐБ НКВД і відповідні підрозділи.

20. Архів СБУ. № 38 183 ФП. Арк. 11. "Ничего при обыске не взято" (Арк. 11). Архиєпископ Назарій (Николай Михайлович Блінов, 24 січня 1852, Камсько-Воткинський завод Сарапульського повіту Вятської губернії - ?) був спадковий дворянин. Закінчив петербурзьку Першу класичну гімназію (1871), два курси юридичного факультету Петербурзького університету (1873) та Костянтинівське військове училище (1875). Брав участь у Турецькій кампанії 1876-78. 1887 прийнятий у число братії Києво-Печерської Лаври, призначений до канцелярії Духовного Собору. 1888 помічник управителя лаврської друкарні. 1890 правитель канцелярії Духовного Собору, пострижений у чернецтво. 1892 рукоположений у ієродиякона, 1893 - у ієромонаха. З 1896 управитель Лаврської друкарні. 1901 піднесений у сан архимандрита. З 1903 екклесіарх Лаври. 1909 - понадштатний член Київської духовної консисторії. 31 січня 1910 митрополит Петербурзький Антоній (Храповицький), митрополит Київський Флавіан (Городецьки)й, митрополит Московський Володимир (Богоявленський) та інші хіротонісали його у єпископа Черкаського, вікарія Київської єпархії з настоятельством у Києво-Видубецькому монастирі. У 1919-21 управляв Київською єпархією. 1925 Патріарх Тихон підніс його у сан архиєпископа й призначив архиєпископом Тобольським. У 1927-28 тимчасово управляв Челябінською єпархією. З 1928 мешкав у московському Симоновому монастирі на спокої. Дальших відомостей про нього немає. Див.: Архів СБУ. № 38 183 ФП. Арк. 8-11, 86-87; Польский М., Прот. Новые мученики Российские: Второй том собрания материалов. Jordanville, N.Y., 1957. С. 90; Власовський. Нарис, ІV -1. С. 10, 25, 69-78, 83-87; Heyer F. Die orthodoxe Kirche. S. 16, 38, 43, 78-80; Manuil. V, 13-14. В "Актах" Патріарха Тихона (збірка М.Є.Ґубоніна) ім"я владики Назарія жодного разу не згадується.

21. Димитрій (Максим Андрійович Вербицький; 4 серпня 1869, Полтавська губ. - 1 лютого 1932, Київ) - архиєпископ Київський (з квітня 1930). Закінчив Полтавську духовну семінарію (1889) та Київську Духовну Академію (1899) зі ступенем кандидата богослов"я. 1896 р. постригся у чернецтво. 1902 р. наглядач (смотритель) Києво-Софійського духовного училища. 1904 р. піднесений у сан архимандрита. 31 жовтня 1910 р. у Троїцькому соборі Александро-Невської Лаври відбулась його хіротонія у єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії (служив митрополит Київський Флавіан (Городецький) в сослужінні з єпископатом). З 1921 р. єпископ Білоцерківський. За розпорядженням митрополита Михаїла від 22 січня 1923 року (див. нижче), мав стати київським митрополитом, якби його, Михаїла, було арештовано. Потрапили до ув"язнення і Михаїл, і Димитрій. Чекісти цікавились, якою мовою владика Димитрій служив, - він відповів, що церковнослов'янською. Коли ж його запитали, "на каком языке, по Вашему мнению, необходимо совершать богослужение на Украине", відповів: "На каком желает народ" (Арк. 1 зв.). З 1924 р. - єпископ Уманський (з 1925 р. - архиєпископ). З квітня 1930 р. - архиєпископ Київський. Похований на Аскольдовій могилі. Гарно вишивав церковні речі, ліпив з алебастру (Manuil. Ш, 33-34). У словнику митрополита Мануїла, так само й у Реґельсона (Регельсон Лев. Трагедия Русской Церкви, 1917-1945. Paris: YMCA-Press, с 1977. С. 530-531) арешту владики Димитрія не відбито.

22. Єрмоген (Алексей Степанович Ґолубєв; 3/15 березня 1896, Київ - 7 квітня 1978, Жировицький монастир) - архиєпископ Калузький і Боровський (з 29 травня 1963 р.). Син професора Київської духовної академії та університету С.Т.Ґолубєва. Закінчив Київську 2 гімназію з золотою медаллю та Московську духовну академію зі ступенем кандидата богослов"я. 21 червня 1919 р. архиєпископ Феодор (Поздєєвський) рукопоклав його у сан ієродиякона в московському Даниловому монастирі. Був переведений до Києво-Печерської Лаври як місіонер. 1920 р. Патріарх Тихон в Малому Успенському соборі у Москві рукопоклав його у ієромонаха і призначив членом Духовного Собору Лаври. Учасник Православного Всеукраїнського Собору 1921 р. 1922 р. піднесений у сан архимандрита. У реєстраційній картці вказав свою національність як українську (рідну мову - російську). 1926 р. лаврська братія (понад 600 осіб), що втратила на той час усі лаврські храми, які зайняли обновленці й відбували свої служби в Ольгинській церкві на Печерську, обрала його настоятелем Лаври на місце архимандрита Климента. Займав цю посаду до 1931 р. З 1942 р. настоятель собору у Самарканді. Хіротонія у єпископа Ташкентського й Середньоазіатського - 1 березня 1953 р. У роки хрущовських гонінь, коли було ліквідовано половину парафій Руської Православної Церкви, він зберіг від закриття храми двох єпархій (як писалось у церковному самвидаві, "на его совести нет ни одного закрытого храма"). Стояв у опозиції до прислужницької режиму церковної влади. 1965 року очолив групу з восьми єпископів, яка надіслала Патріархові Алексію заяву з критикою рішень Архиєрейського Собору 1961 року (Степанов (Русак) Владимир. Свидетельство обвинения, Ч. 2. М.: Русское книгоиздательское товарищество, 1993. С. 249). На вимогу В.А.Куроєдова 15 вересня 1960 р. був звільнений на спокій (Там само. Ч. 3. С. 24). Після зустрічі з керуючим справами митрополитом (тепер Патріархом) Алексієм (Рідіґером) на початку січня 1968 р. останній доповідав про їхню розмову Раді у справах релігій: "Думается, что после получения новых материалов от арх.Ермогена и их изучения - следовало бы его пригласить в Москву и иметь с ним беседу, чтобы погасить его пыл, так как распространение любых материалов за его подписью не будет полезно" (Костенко Николай, Кузовкин Геннадий, Лукашевский Сергей. "Вред, нанесенный Вами, надо исправить, стереть, изгладить!" // Корни травы: Сб. статей молодых историков. М.: Звенья, 1996. С. 126-142). Слова, винесені у заголовок процитованої щойно статті, належать тому самому ієрархові. Див. про Єрмогена: Дело епископа Ермогена Голубева // Вестник Русского студенческого христианского движения. Париж; Нью-Йорк, 1966. Кн Ш (81). С. 21-22; Manuil. Ш, 158-161. Довоєнну біографію владики досі документально не простежено.

23. Василій (Димитрій Богдашевський; 19 жовтня 1861 - 25 лютого 1933, Київ) - архиєпископ Каневський. Закінчив Київську Духовну Академію (1886) зі ступенем кандидата богослов"я. В.о.доцента (1887), доцент (1890, одержав ступінь магістра), екстраординарний професор на катедрі Нового Завіту (1902), затверджений у ступені доктора богослов"я (1904), позаштатний ординарний (1905), штатний ординарний (1907) професор, інспектор (1909), заслужений ординарний професор (1912), ректор (з 29 липня 1914) Київської Духовної Академії. 1910 р. рукопокладений у сан ієрея, невдовзі піднесений у сан протоієрея, 1913 р. прийняв чернецтво, піднесений у сан архимандрита, з 29 липня 1914 р. настоятель Києво-Братського Богоявленського монастиря. 6 серпня 1914 р. у Києві відбулась хіротонія у єпископа Канівського, першого вікарія Київської єпархії. У словнику митрополита Мануїла та в синодику Реґельсона (С. 530) арешту владики Василія 1923 р. не зазначено. На питання, якою мовою він служить, відповів: "На языке церковно-славянском, а по просьбе православных верующих - на языке украинском" (Арк. 4 зв.). 1925 р. піднесений у сан архиєпископа. Видатний богослов. Почесний член Московської (1914), Петроградської та Казанської (1915) Духовних Академій (Manuil. П, 77-84. Архів СБУ. Ф. 38 183 ФП. Арк. 6 - зв.). За свідченням Н.К.Осьмак, її мати, родичка владики Людмила Устимівна Богдашевська (5 вересня 1900 - 7 жовтня 1986) 1940 року вийшла заміж за Кирила Осьмака, який став Президентом УГВР.

24. Manuil. І, 110.

25. Их страданиями очистится Русь. М.: Изд-во им. святителя Игнатия Ставропольского, 1996. С. 61.

26. Заявив, що належить до української національності, "родной язык - украино-русский", про мову, якою служить, висловився: "На славянском или украинском, где того желают" (Арк. 15 - зв.).

27. Адреса Іоанно-Златоустівської церкви при Релігійно-просвітньому товаристві.

28. Косткевич Олександр Олександрович (1906 - 28 лютого 1937). Син професора (з 23 квітня / 6 травня 1918 р.) Олександра Іполитовича Косткевича (ДАмК. Ф. 16. Оп. 479. № 66. Арк. 1). 1929 року закінчив філологічний факультет ВІНО, після чого завідував метеорологічною станцією у Лісовій Бучі. Належав до братства общини з часу його заснування. Був двічі заарештований. Написав вірш: "В тюрьме глубинные звуки. / Тюрьма срывает с людей / Все покровы пролгавшейся скуки, / Расплетает безумье цепей. / Окрыляет свободой глубинной, / Ширит, ширит и к делу зовет / И в томительной трудности длинной / Непомерную крепость дает". Після другого арешту захворів на важку шизофренію. З 1929 року хворів на туберкульоз легенів. Помер від міліарного туберкульоза. 1923 року, коли панотець опинився на засланні, написав етюд "Отец Анатолий".

29. З вересня 1922 року о.Анатолій Жураковський служив у домовій церкві Релігійно-просвітнього товариства на Великій Житомирській, 9, де перед ним служила невелика група ченців. Престол у храмі був Святителя Іоанна Златоустого. Коли туди перейшла община, на хорах було влаштовано приділ Св.Марії Магдалини. Туди з Микільсько-Ботанічної було перенесено престол, іконостас, ікони і все церковне майно. Зовсім природно вийшло так, що сестер об"єднало сестрицтво Св.Марії Магдалини, а юнаки-брати з"єднались у братство Св.Іоанна Златоустого.

30. Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. С. 71. Описується вечірня сповідь на хорах церкви Релігійно-просвітнього товариства. Цит. за рукописом.

31. Зі слідчої справи випливає, що операцію було проведено 4 квітня. Спогад Ол.Косткевича датує страсний четвер 23 березня, і з цією датою кореспондують дати листів, які теж, виходить, подаються за старим стилем. Переводжу всі ці дати на новий стиль.

32. Архів СБУ. Ф. 38 183 ФП. Арк. 24 - зв.

33. Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. С. 72. Цит. за рукописом.

34. Зокрема польська газета "Kurjer Warszawski" з цього приводу писала: "Ні. Це не лише боротьба проти Католицької Церкви. Справа йде далі. Ми маємо перед собою гоніння на релігію взагалі, виступ проти Христового вчення, проти моральних основ, на яких збудований сучасний світ" (Регельсон, 317).

35. Дуже вразив більшовицьке керівництво, викликавши численні добре організовані відгуки по всій країні, ультиматум Керзона (8 травня) з вимогою припинити комуністичну пропаґанду в Азії.

36. Регельсон. С. 334.

37. Польский М., Прот. Новые мученики Российские: Том I. [Jordanville, N.Y.,] 1949; Том П. Jordanville, N.Y., 1957.

38. Жураковська (дівоче прізвище Боґоявленська) Ніна Сергіївна (7/19 грудня 1896 - 14 листопада 1975, Рибінськ). Була ув"язнена в лютому 1931 року, відбувала строк у Маріїнських таборах (Кузбас), звільнилася 1933 р. Дітей подружжя не мало. Пор.: Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. С. 15.

39. Там само.

40. Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. С. 72. Цит. за рукописом.

41. Архів СБУ. Ф. 38 183 ФП. Арк. 39. В"язень приписав: "Считаю себя невиновным. Свящ. А.Жураковский".

42. Там само. Арк. 48.

43. Лист о.А.Жураковського А.Карпеко від 1 травня 1923 р. Автограф. З помилками опубл.: Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. С. 72.

44. Польский. П, 196.

45. Польский. П, 176.

46. Тучков Євгеній Александрович - визначний функціонер ҐПУ. Народився в родині селянина-бідняка. Член партії з 1917 р., в органах ЧК-ОҐПУ з 1918 р. У клопотанні на нагородження орденом червоного прапора, яке 1 вересня 1931 р. підписав його шеф, начальник СПО ОҐПУ Аґранов, вказано його заслуги перед більшовизмом: "Под руководством тов. Тучкова и его непосредственном участии была проведена огромная работа по расколу православной церкви (на обновленцев, тихоновцев и целый ряд других течений). В этой работе он добился блестящих успехов. При его непосредственном участии проводилась в 1921 году работа по изъятию церковных ценностей в пользу голодающих. В 1923-25 гг. им были проведены два церковных собора (Всесоюзные съезды церковников), на которых был низложен патриарх Тихон и вынесено постановление об упразднении монастырей, мощей, а также о лояльном отношении церкви к Соввласти. На протяжении ряда лет тов. Тучковым проводилась серьезная работа по расколу заграничной православной русской церкви. [...] Благодаря энергичной работе тов. Тучкова была раскрыта и ликвидирована в конце 1930 г. Всесоюзная к.р. монархическая организация церковников "Истинно-православная церковь", опиравшаяся в своей а/с деятельности на черносотенно-клерикальные круги. Организация имела множество своих филиалов - 300 повстанческих ячеек, огнестрельное и холодное оружие. Стоящий во главе этой организации церковно-политический центр, возглавлявшийся профессором [А.Ф.]Лосевым, [М.А.]Новоселовым, епископом Иосифом и др. - ставили своей задачей объединение под флагом церкви всех к.р. сил для свержения Советской власти и реставрации монархии" (Русская Православная Церковь и коммунистическое государство, 1917-1941: Документы и фотоматериалы. М.: Библейско-Богословский Институт святого апостола Андрея, 1996. С. 290-291).

47. Архів СБУ. Ф. 38 183 ФП. Арк. 47.

48. Михеєва Ольга Василівна (5 грудня 1899 - 14 серпня 1987, Київ). Із дворян. Дочка головноуправляючого лісами спадкоємців Терещенка Василя Васильовича Михеєва (+ 1920 р. від висипного тифу) та Марії Петрівни Москальової. Один брат, Владимир Васильович (* 1890), білий офіцер, потім юрист, 13 жовтня 1930 р. ув"язнений, розстріляний. Другий брат Віктор Васильович (* 1890), білий офіцер, 4 березня 1933 р. засуджений трійкою ПП ОГПУ АЧК на 5 р. ИТЛ. Третій брат Петро Васильович (* 1888), білий офіцер, - 12 січня 1931 р. трійка ПП ОГПУ Московської обл. засудила його на 10 р. ИТЛ, засланий на Соловки. Закінчила гімназію Жеребцової (1918). Епізодично навчалась на ВЖК, у медичній школі. 1919 почала робити іграшки. Начальник Центросоюзу А.Д.Синаюк оформив групу майстринь як офіційну артіль "Праця та творчість", де за інструктора вважався Н.Прахов. Організувала дитячий садок на Пушкінській на 30 осіб, де балетмейстер Чистяков раз на тиждень робив постановки. 1922 познайомилась з о.Анатолієм. В общині стала старшою сестрою. Коли він перебував на Бутирках, домоглась побачення як нібито його двоюрідна сестра, обмінялася з ним хрестиками. Заарештована о другій годині ночі під Архистратига Михаїла 20 листопада 1937 року, одержала 5 років вільного заслання (!; "вольной высылки") до Павлодару, потім до одного з радгоспів. Дала притулок українському історикові Олександрові Грушевському, братові академіка. Лишила спогади про останні роки його життя. Здавши за 4 місяці екстерном курс двохрічної школи медсестер у Павлодарі, 6 років працювала акушеркою. Перебувала на засланні до 1946 р. Одержавши від Н.С.Жураковської виклик до Уґліча на канал Москва-Волга, протягом двох років і семи місяців працювала завідувачкою аптеки й медсестрою. За протекцією Г.О.Косткевича, одержала місце медсестри в Білій Церкві. 1957 року вийшла на пенсію. Разом з В.В.Опацькою, Н.Я.Коробко та Н.М.Орловою оселилась на Гоголівській, 34, в колишньому помешканні проф. В.М.Артоболевського. 20 листопада 1959 року одержала реабілітацію (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 50 734 ФП / кор. 4). Коли будинок поставили на капітальний ремонт, члени общини переїхали жити на Стрілецьку вул., 7/6. Похована на Байковому кладовищі разом з батьками проти церкви, за склепом Косоногових. Тітка Святослава Ріхтера.

49. Воспоминания о церкви. Арк. 136.

50. Воспоминания о церкви. Арк. 135.

51. Там само. Арк. 19.

52. Лист о.А.Жураковського до Г.В.Артоболевського від 14 вересня 1923 р. Світлій пам"яті Анни Данилівни та її старшої сестри Ольги Данилівни Карпеко я присвятив статтю "Доля української національної аристократії" (Генеза. Кн. 1 (4). К., 1996. С.132-148).

53. Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. С. 72. Цит. за рукописом.

54. Регельсон, 68.

55. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 45 504 ФП / кор. 729. Арк. 44 зв.

56. В "Актах" його прізвище систематично подається як Кармазинов, у словнику митрополита Мануїла - Кармазин.

57. На цій кафедрі, крім Сергія (Куминського; 1923-28), ні митрополит Мануїл, ані М.Є.Ґубонін не знають жодного іншого єпископа. Разом з тим, у біографії єпископа Назарія (Блінова) існує прогалина: у 1919-21 він управляв Київською єпархією, а 1925 роком датується піднесення його у сан архиєпископа й призначення на Тобольську кафедру (Manuil.V, 13).

58. Не підлягає сумніву політичний підтекст цього місця. Див.: Вурмбранд Ричард. Другое лицо Маркса. М.: Феникс, 1991. 63 с.; Зінченко Арсен. "Це влада не від Бога, а від дракона" // Вітчизна. 1991. Ч. 4. С. 157-163 та ін.

59. Архів СБУ. № 38 183 ФП. Арк. 7.

60. Єпископ Макарій (Кармазин, ?, с. Загорськ Подільської губ. - ?, Караґанда) народився в родині землеміра. Служив військовим священиком, потім був протоієреєм. 1921 висвячений у єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії, якою управляв до 1924. 1925 призначений на єпископа Катеринославського. 1927 заарештований. 1937 був ще живий. Див.: Manuil.ІV, 217.

61. Польский. П, 90-91.

62. Польский. П, 89-90. Крім Сергія й Афанасія, автор називає третім не Філарета (Лінчевського), а Феодора Вишгородського. Це дуже цікава вказівка. За Ґубоніним (С. 919) та митрополитом Мануїлом (VІ, 105), вишгородська катедра існувала лише в 1934-35 роках, коли її займав архиєпископ Сергій (Ґрішин). Можливо, М.Польський мав на увазі єпископа Феодора (Власова), але його хіротонія відбулася раніше й на іншу катедру. Митрополит Мануїл писав про нього: "Священствовал в Киеве во Флоровском женском монастыре" (Manuil. VІ, 331). Як оповів 14 січня 1931 р. на допиті С.М.Орлов, про те, що єпископ Макарій таємно висвятив у єпископи Федора, котрий служив перед тим на Подолі, він довідався 1924 року, себто багато пізніше після самої події (Архів СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 268 зв.). Митрополит Мануїл писав: "Был тайно, неизвестно кем поставлен во епископа Новозыбковского в 1922 году. [...] В июле 1922 года он стал известен Патриарху Тихону, который хотел назначить его на епископскую кафедру, но он отказался и предпочел служить келейно и старчествовать" (Manuil.VI, 331). Про нове призначення його на Вишгородську кафедру владиці Мануїлу невідомо. Але у відомостях шановного отця протоієрея знаходимо ще одну комплікацію. Подаючи ім"я висвяченого єпископа Сергія, дата хіротонії якого відома напевне (1 вересня 1923 р.), він вказує, що єпископ Парфеній, котрий мав його хіротонісати, звільнився з Балтської тюрми 1925 року. Погодити ці дані без залучення якихось додаткових джерел неможливо.

63. У протоієрея М.Польського фіґурує єпископ Сергій, "викарный Каневского (?)", засланий до Маріїнського краю. Після декларації він "предложил свои услуги митроп.[олиту] Сергию, был назначен им куда-то на кафедру" (Польский. П, 92). Це міг би бути і єпископ Сергій (Куминський), тільки ж він побував потім на шости кафедрах і помер після арешту 1937 р. (Manuil.VІ, 124-125). Тим часом владика, про якого оповів прот.М.Польський, "через год снова был арестован, и больше слухи о нем не доходили". Важко сказати, про кого тут ідеться.

64. Афанасій (Яків Опанасович Мовчанівський; 1887, с. Пархомівка Сквирського пов. - не раніше грудня 1934) - єпископ Сквирський, вікарій Київської єпархії. Син дячка. Закінчив КДА зі ступенем кандидата богослов"я. Ще в студентські роки був реєнтом академічного хору. Рукопокладений у священика, служив у Введенській церкві, потім у Притисько-Микільській. Розійшовшися з дружиною, прийняв чернецтво. Активно боровся проти обновленців (Manuil. І, 412). Як оповідала на допиті 13 лютого 1931 р. Олімпіада Подерв"янська (дівоче прізвище Адіссонова), був ув"язнений [у серпні] 1924 року й перебував у Бупрі. Його підтримував коштами настоятель Микільського монастиря о.Валентин. Звільнили його у вересні 1925 р. Він пробув у Києві біля року (Архів СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 203-206). За відомостями митрополита Мануїла, "в 1925 году хиротонисан тайно в Ближних пещерах Киево-Печерской Лавры во епископа Сквирского, вик.[ария] Киевской епархии. Чин хиротонии совершали: епископ Уманский Макарий и епископ Ананьевский Парфений". У 1925-26 роках мешкав він у Йонинському монастирі, де постійно служив (Manuil. І, 412). В середині травня 1926 р., - продовжує Подерв"янська, - був висланий до Курська, а потім через Москву до Омська. У цей час матеріально допомогав йому єпископ Георгій (Делієв) через оповідачку. Після декларації вона їздила до нього до Омська по пораду. Владика пояснив, що з Сергієм незгідний, а визнає лише митрополита Петра Крутицького. Радив ходити тільки до тієї церкви, де поминали б Петра. З Омська вона привезла листа від владики до єпископа Василія (Богдашевського). За оцінкою Л.Реґельсона, відділившись від митрополита Сергія, єпископ Афанасій не приєднався до жодного з церковних угрупувань (Регельсон, 464, 548-549). 1929 р. знову ув"язнений, перебував на Соловках. Див. про нього також: Польский М., Прот. Новые мученики Российские: Второй том собрания материалов. Jordanville, N.Y., 1957. С. 89-90; Резникова Ирина. Православие на Соловках: Материалы по истории Соловецкого лагеря. Санкт-Петербург: Мемориал, 1994. С. 117.

65. Після 1917 р. він згадується як єпископ Лебединський, а з 1919 р. був єпископом Майкопським, вікарієм Кубанської єпархії (з 1927 року – один з духовних провідників ІПЦ в Україні та на Кубані, заарешт. у 1929 р., розстріляний наприк. 30-х рр. - ред.).

66. Воспоминания о церкви. Арк. 159.

http://www.memorial.org.ua/rozvid/1.htm