Олександр Тригуб

ІСТИННО-ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА МИКОЛАЇВЩИНІ

(1927-1939 рр.)

29 липня 1927 року в «Известиях» була опублікована «Декларація», підписана митрополитом Сергієм (Страгородським) і вісьмома членами патріаршого Синоду. У вигляді листівок вона поширилася по єпархіях. Основним лейтмотивом у ній звучало: «…Нам потрібно не на словах, а на ділі показати, що вірними громадянами Радянського Союзу, лояльними до радянської влади, можуть бути не тільки байдужі до православ’я люди, не тільки зрадники йому, але й самі ревні прихильники його, для яких воно дорого, як істина і життя, з усіма його догматами й сказаннями, з усім його канонічним і богослужбовим укладом. Ми прагнемо бути православними й у той же час усвідомлювати Радянський Союз нашою цивільною батьківщиною, радості й успіхи якої – наші радості й успіхи, а невдачі – наші невдачі. Всякий удар, спрямований на Союз, будь то війна, бойкот, яке-небудь суспільне нещастя або просте вбивство з-за рогу, подібне варшавському, зізнається нами як удар, спрямований на нас. Залишаючись православними, ми пам’ятаємо свій обов’язок бути громадянами Союзу “не тільки зі страху, але й по совісті’, як учив нас апостол (Рим. XIII, 5).

…наша Патріархія, виконуючи волю покійного Патріарха, рішуче й безповоротно стає на шлях лояльності, людям зазначеного настрою доведеться або переломити себе, і, залишивши свої політичні симпатії вдома, приносити в церкву тільки віру і працювати з нами тільки в ім’я віри, або, якщо переломити себе вони відразу не зможуть, принаймні не заважати нам, усунувшись тимчасово від справи»[1].

Отже Заступник Місцеблюстителя Патріаршого Престолу, погодився на «легалізацію по-чекістськи» і тим самим відмовився від волі внутрішнього самовизначення РПЦ і допущення «чужих» до контролю над прийняттям адміністративно-кадрових рішень. Підписана «Декларація» знаменувала остаточний перехід ортодоксальної Церкви з позицій аполітичності й духовного розмежування з більшовицьким режимом на позицію повної законослухняності, беззастережного визнання легітимності радянської влади, більше того, фактичного співробітництва. Однак встановлення якихось союзницько-підлеглих взаємин з богоборчою державою, прояв неприродної духовної солідарності з атеїстичною владою, привели до виникнення нових внутрішньо-церковних розколів, не позбавивши, при цьому Московську патріархію від наступних репресій[2].

У свою чергу й Екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков) також підготував «Декларацію» до українських віруючих, яку виголосив 17 листопада 1927 р., де зазначив: «…Від імені Нашої Української Православної Старослов’янської Ієрархії й пастви цим заявляємо нашу покірність Соціалістичній Республіці в справах, що не стосуються нашої релігійної совісті, ставимо собі за обов’язок громадянського обов’язку засвідчити перед Радвладою нашу щиру готовність бути цілком законослухняними громадянами Радянського Союзу й не ухвалювати рішуче ніякої участі в яких-небудь організаціях і підприємствах, що діють на шкоду Союзу, не допускати бесід і проповідей, які б містили в собі політичний елемент, твердо обіцяємо не дати утягнути Церкву в яку-небудь політичну авантюру, і нікому не дозволимо прикривати іменем Церкви свої політичні прагнення. Визнаємо нарешті за правило що всяка духовна особа, яка не побажає визнати своїх громадянських обов’язків перед Радянським Союзом, як ми визнали, тим заявити, що вона не бажає працювати разом з нами на користь Всеукраїнської Православної Старослов’янської Церкви.

Засуджуючи і забороняючи втручання духовенства у справи політичні, Церква Українська не має і не мала ніякого рішуче спілкування з духовенством, що перебувають в еміграції, й у своїй діяльності зовсім від нього незалежна.

Отже, у свідомості свого морального обов’язку, ми звертаємося до всіх вірних чад Православної Української Церкви із закликом бути законослухняними і лояльними громадянами нашої Радянської Держави. Нехай наша Державна влада мирно і спокійно творить своє завдання – розвитку всіх сил країни і неухильний підйом економічного добробуту працюючих мас міста й села. Ми ж, виконуючи заповідь Христову про любов до близьких, підносячи щодня заповідану нам молитву до Отця нашого небесного – “Отче наш”, будемо прагнути залучати до Христа всіх наших братів, що вірують своєю молитвою і прикладом доброчесного життя.

Роблячи таким чином, ми будемо теж приносити користь державі: людей, вихованих у вірності обітницям, даним їм при хрещенні, слухняне чадо святої Церкви, богобоязливий і високоморальний завжди буде чесним, благонадійним, корисним громадянином Держави земної»[3]. Таким чином, основні ідеї м. Сергія були втілені і в «українській» Декларації, хоча і в більш м’якій та алегоричній формі.

Проголошення Екзархом України м. Михаїлом власної «Декларації» відкрило йому шлях до організаційного оформлення в Україні патріаршої церкви. Вже у грудні 1927 р. митрополит отримує реєстрацію, як Екзарх України, дозвіл від НКВС на улаштування власної канцелярії, друк бланків, штамп і печатку[4]. Крім цього йому було дозволено провести нараду єпископів України, що було здійснено 25 січня 1928 р.[5] Це яскраво свідчить, що патріарша церква митрополита Сергія (Страгородського) відразу ж опинилася під контролем та протекторатом спецслужб як у Росії, так і в Україні.

Серед єпископату, кліру і віруючих «Декларація» викликала різноманітні відгуки. Опозиціонерами до Сергія виступили Агафангел (Преображенський), Кирило (Смирнов), Йосиф (Петрових), Димитрій (Любимов), Алексій (Буй) та більше двадцяти представників російського єпископату. В центрі опозиції опинилося Ленінградське духовенство на чолі з митрополитом Йосифом (Петрових) та Димитрієм (Любимовим), які і стали в центрі майбутньої «Істино-православної церкви».

Український же єпископат, на відміну від російського, майже одноголосно підтримав «Декларацію». Про це неодноразово вказували опозиціонери у своїх свідченнях. Наприклад, священик Григорій Селецький стверджував, що «на Україні не було жодного єпископа, що не прийняв декларації»[6]. Дане твердження підтверджується й єпископом Павлом (Кратіровим): «…усі єпископи, що проживали тут [у Харкові. – О.Т.], визнали законним керівником м. Сергія, а я відстоював права на управління Церквою м. Агафангела. […] українські єпископи допомогли м. Сергію усіма правдами і неправдами відтерти від управління Церквою м. Агафангела і закріпити на посту Заступника Патріаршого Місцеблюстителя м. Сергія…»[7].

Крім того, із закликом про підтримку «Декларації» виступило українське духовенство. У багатьох українських єпархіях серед рядового, нижчого духовенства протягом ще 1926 р., за виразом спецслужб, почалося незадоволення «впертою поведінкою єпископату та тяга до легалізації»[8]. Так, 15 листопада 1927 р. духовенство м. Миколаєва направило Екзарху України м. Михаїлу «Прохання», в якому повністю продублювало листа від Одеського духовенства, де зазначало: «Уся Україна з нетерпінням чекає легалізації православної церкви і на своїй території. І всі погляди і надії спрямовані тепер, Владико, на Вас. Ми впевнені, що Ви, Владико, цілком поділяєте точку зору Митрополита Сергія, – виправдовуєте його декларацію і самі незабаром наслідуєте його прикладові. Ми, православні священики м. Одеси, не просимо, а благаємо Вас, Владико, беручи до уваги розруху церковного життя не тільки в селах, але й у містах, завдяки відсутності, головним чином, належної організації і дисципліни, можливо скоріше ввійдете з відповідною [Декларацією] до влади і легалізуйте православні церкви України. Це вимагає час. Це вимагає життя. Нарешті, за це говорить сама церква»[9].

Основними тезами, що були відзначені у листі, були: 1) визнання радянської влади; 2) категорична відмова від політиканства; 3) засудження зв’язків із буржуазією та закордонним єпископатом РПЦ, що втік у 1919-1920 рр.; 4) прохання організувати Український Синод на автономних правах, не пориваючи зв’язків із Москвою. Завершувалося «Прохання» словами від імені миколаївського духовенства: «Цілком розділяючи все викладене у наведеному проханні Одеського духовенства, ми, що нижче підписалися, цим клопочемо перед Вами, Владико, про якнайшвидшу легалізацію православних церков на Україні»[10].

Винятком серед цієї одностайності виступила частина українського єпископату: Старобільський – Павло (Кратіров), Новомосковський – Йоасаф (Попов), Прилукський – Василій (Зєлєнцов), Лубенський – Аркадій (Остальський), Стародубський та Глухівський – Дамаскін (Цедрик), Чернігівський – Пахомій (Кедров), Волинський – Аверкій (Кедров)[11]. При цьому половина з них на момент виходу «Декларації» були вже в ув’язнені. На ім’я митрополита Сергія стали приходити листи з демонстрацією протесту проти нової лінії Патріархії і закликами відмовитися від неї. По країні стали поширюватися викривальні послання, звернення, відозви із критикою «Декларації», з осудом церковної політики Заступника Місцеблюстителя.

Найбільш послідовними опозиціонерами, що не тільки виступили проти «Декларації», а й очолили антисергіанські групи стали єпископи Павло (Кратіров), що проживав у Харкові з 1925 р. за підпискою про невиїзд та єп. Йоасаф (Попов), що мешкав у Новомосковську.

Таким чином, на тлі вищезазначених подій утворилася українська антисергіївська опозиція, що заважала не лише митрополиту Сергію розбудовувати на нових основах Російську Православну Церкву у симфонії з державою, а й перешкоджала більшовицькій владі створювати свою підконтрольну РПЦ.

Тим часом компетентні органи продовжували повідомляти по інстанціях про факти протидії православного духовенства і мирян богоборчій політиці радянської влади, що поступово трансформувалися в широкий позацерковний, антисергіанський і антирадянськи налаштований рух. Під прапором церковного активізму «об’єдналися» досить численні нонконформістські елементи: від напівлегально існуючої опозиції у вигляді «істино-православних» та «ультра-православних» до «підпільників» із числа «істино-православних християн», що навіть не намагалися вписатися в радянське законодавство про культи. Для знищення цих опозиціонерів у надрах ОДПУ почалася грандіозна і наймасштабніша загальносоюзна операція із створення міфічної контрреволюційної церковної організації під назвою «Істино-православна церква».

 * * *

Є всі підстави думати, що ІПЦ, як єдиної організації, не існувало, і під терміном «істинно-православна церква» слід розуміти сукупність православних груп, що складалися із кліриків і мирян, які відмовилися визнавати богоборчу владу і релігійне життя яких протікало поза офіційно зареєстрованими храмами. Причому, групи ці перебували в різних відносинах з Московською Патріархією – деякі підтримували з нею зв’язки, інші їх повністю поривали.

Якщо влада ще терпіла РПЦ, що діяла відкрито і йшла на компроміси, то катакомбної зовсім непідконтрольної Церкви вони попросту боялися і робили все можливе для її знищення. Органи ОДПУ були зобов’язані знайти і знищити всі вогнища опору, навіть якщо мова йшла про опір ідеологічний, духовний. Не вміючи знайти дійсних катакомбників, що було непросто, ОДПУ діяло випробуваним способом – його співробітники самі прямо на Луб’янці «створили» її «адміністративний і політичний центри». У них були включені клірики і миряни або тільки запідозрені в приналежності до катакомбників, або просто відомі своєю релігійною активністю і, як правило, не приховували своєї релігійності. Структура організації, як вона вимальовується з матеріалів ОДПУ, представляється плутаною й аморфною.

Її загальнополітичне керівництво здійснювалося з Москви церковно-політичним центром, що виробляли платформу й практичні заходи організації (М. Новосьолов, О. Лосєв, В. Лосєва-Соколова, Д. Єгоров, М. Бухгольц та інші)[12]. Адміністративне керівництво організацією покладало на «Всесоюзний церковно-адміністративний центр», що розташовувався досить далеко – у Ленінграді (митрополит Йосиф (Петрових) й архієпископ Гдовський Димитрій (Любимов). Під їхнім керівництвом в СРСР, згідно з обвинувальним висновком, діяла розгалужена мережа філій організації[13]. В Україні діяло три філії, які об’єднували 19 груп і діяли практично на всій території республіки[14].

На чолі миколаївської групи став авторитетний священик Скорбященської (Ново-Купецької) церкви м. Миколаєва Григорій Синицький та псаломщик Іван Павловський. В 1928 р. вони відійшли від миколаївського духовенства, яке майже повністю підтримало «Декларацію» митрополита Сергія, і почали служити в будинках та квартирах парафіян за запрошенням. На одному з допитів священик так пояснив свій відхід до ІПЦ: «У 1928 р. відбулася постанова т.зв. “Малого Собору” про позбавлення єпархії арх. Прокопія й про призначення замість нього архп. Анатолія Одеського, при чому Херсоно-Миколаївська єпархія приєднувалася до Одеської. Оскільки ця постанова являлася порушенням правил церковних, то я її не міг визнати для себе обов’язковою. На жаль духовенство м. Миколаєва і тепер, як в 1923 р., підкорилося незаконній постанові. […]

Парафіяльним священиком я залишився й задовольняв релігійні потреби віруючих, як й інше духовенство, в їхніх будинках за їхнім запрошенням. […] Зв’язок мій з мирянами був лише молитовним, як парафіяльного священика, і полягав у відвідуванні їх квартир по тим чи іншим обставинам, для здійснення хрещень, прилучення хворих, молебнів, маслособорувань, поховань, панахид і інших треб»[15]. Служби, як правило, розпочиналися о 8-й годині вечора і закінчувалися в час-два ночі. Усе церковне знаряддя приносив І. Павловський і відразу після служби забирав додому. Спочатку парафіян в істинно-православних було небагато – до 15 осіб, але з часом громада розрослася і на службу почали приходити віруючі з навколишніх сіл – Варварівки, Парутіно, Балабановки, Богоявленська та інших. Найчастіше служби проходили на квартирах у найактивніших мирян – Івана Островського, Савви Воробйова, Георгія Босько[16]. Крім нічних служб Г. Синицький та І. Павловський здійснювали треби – хрестили, соборували, ховали небіжчиків, служили панахиди тощо[17].

Григорій Синицький мав досить широке коло спілкування. Ним підтримувалися зв’язки із висланим єпископатом та духовенством, з опозиційними громадами інших міст – Херсоном, Зінов’євськом, Харковом. Особливе значення для Г. Синицького мав зв’язок з єп. Дамаскіним (Цедриком), якого він знав з 1923 р. Про свою оцінку єп. Дамаскіна Синицький пізніше скаже: «Будучи людиною з широкою освітою, яка багато подорожувала, з особливою здатністю передавати бачене та пережите, єп. Дамаскін зробив на мене сильне враження». Так як єпископ мав неабиякий авторитет, бажаючи почути його особисту точку зору на події в церковному житті, Г. Синицький у 1929 р. відвідав його в м. Стародуб і, ймовірніше, знайшов у ньому свого однодумця[18]. Підтримувалися також зв’язки з єпископами Прокопієм (Титовим) та Димитрієм (Любимовим), священиками Іоанном Скадовським (Херсон), Григорієм Селецьким (Харків), Миколою Виноградовим (Зінов’євськ), Іллею Таковила (с. Пересадівка Миколаївської округи) та іншими[19].

Необхідно зазначити, що значна частина звинувачених дійсно була антирадянськи настроєна і представляла собою фанатично налаштованих релігійників. Так обвинувачена Н. Трегубова на допиті 16 січня 1931 р. зазначила: «Влади радянської я не визнаю, оскільки вона мені не потрібна, як безбожна. Я монархістка, так як народилася тоді, коли государ був. Монархію я визнаю, тому що вона за церкву святу, за істину, за Христа, за святих. Церкви при радянській владі я не визнаю, бо там немає істини, сидять червоні попи. Всі попи, що залишилися – брешуть, а ті, що за віру… сидять по тюрмам і по засланням»[20].

Близькою ідейно та географічно до Миколаєва була Херсонська група «ультра-православних» на чолі з відомим благочинним Іоанном Скадовським. Через нього Миколаївська група здійснювала зв’язок з висланим єпископом Прокопієм. В період 1928-1930 рр. І. Скадовським було отримано безліч анонімних послань із різних джерел, які давалися для читання членам громади. З них робилися копії, архів яких зберігався у мирянки Тетяни Замустьянової[21].

Частина опозиційного духовенства та мирян приєдналася до Зінов’євського (Кіровоградського) осередку ІПЦ. Так у 1929 р. самостійно вирішила перейти до Димитрія (Любимова) група священиків Арбузинського району: Йосип Корольчук, Макарій Цикін і Валерій Найдовський, що служили в храмах сіл Благодатне, Семенівка, Воєводське й інших (сучасна Миколаївська область. – О.Т.). Владика, одержавши від них прохання, надіслав запит Олександрійському благочинному Миколі Виноградову і надалі доручив їх його віданню[22].

Таким чином, протягом 1928-1930 рр. як в Україні, так і на території сучасної Миколаївської області, сформувалася досить розгалужена мережа опозиційних антисергіївських громад, які не визнали прорадянського курсу митрополитів Сергія (Страгородського) та Михаїла (Єрмакова). Зрозуміло, що такий рух в середовищі духовенства та віруючих не міг пройти повз репресивні органи СРСР, і органи ДПУ України почали готувати масові арешти.

В січні 1931 р. по території усієї України була проведена масова операція під агентурною назвою «Чорні павуки». 15 січня проведено масові арешти в Києві, Миколаєві, Херсоні та Зінов’євську, 16 січня – Харкові, Дебальцево, Сталіно, Маріуполі, Новомосковську, Кривому Розі, Полтаві, Олександрії, протягом 18 січня – 17 лютого – на Вінничині. Загалом, за даними архіву СБ України, лише протягом 1931 р. у справі організації ІПЦ було репресовано 260 осіб[23], але притягнуто до суду 136 осіб, серед яких 2 єпископи, 52 священики, 19 ченців, 1 диякон, 6 псаломщиків та 56 мирян[24] (різниця пояснюється тим, що справи на значну кількість заарештованих було виділено в окреме ведення).

Ґрунтуючись на показаннях арештованих, що співробітничали із слідством (по справі пройшло близько 10 секретних співробітників ДПУ), і на повідомленнях «добровільних помічників», слідство стверджувало, що до початку 1929 р. угруповання оформилося в підпільну контрреволюційну організацію повстанського характеру, в яку входили великі і дрібні контрреволюційні групи та осередки, організовані в ряді міст і сіл України.

В організаційному плані українська «організація ІПЦ» складалася з чотирьох основних центрів: Київ – Харків – Дніпропетровськ – Одеса. Миколаївські землі увійшли до Одеської філії, куди входили Зинов’євський, Олександрійський, Миколаївський, Херсонський і Полтавський райони. Керівниками її були священик Григорій Селецький і архімандрит Варсонофій (Юрченко).

Завдяки активній діяльності керівників груп, рух ІПЦ охопив, як стверджувало слідство, своїми осередками майже всю територію України й перебував в тісному організаційному зв’язку з такими ж контрреволюційними організаціями в ряді міст і сіл Союзу, із Всесоюзною військово-офіцерською організацією, а також із закордонними монархічними об’єднаннями. Вони, у свою чергу, складалися із осередків: «кожна група й осередок мали своїх безпосередніх керівників з особливо довірених і надійних осіб, пов’язаних з керівниками філій. […] Завдяки постійним зв’язкам центрів з філіями, було забезпечено систематичне керівництво контрреволюційною діяльністю периферійних відгалужень контрреволюційної організації»[25].

Що ж контрреволюційного вбачили слідчі органи у діях груп Істинно православної церкви? А все, що належало робити віруючій людині: зустрічі з духовенством, поважання «провидців» і «ясновидців», віра в прозріння, видіння, віщі сили, прихід «антихриста» й очікування кінця світу, що наближався.

Первинною структурною ланкою в ІПЦ були домашні «монастирки», якими керували ченці. Кожен такий «монастирьок» ставав центром ІПЦ для певної місцевості. Тут віруючі збиралися невеликими групами – по 10-20 осіб. По закінченні молитов відбувались бесіди керівників з прихожанами. Тематика їх, в основному, була такою:

1) бойкот усіх без винятку заходів радянської влади і всіх без винятку форм участі у житті радянського суспільства;

2) бойкот патріаршої православної церкви[26].

Серед іншого організації ставилася в провину активна боротьба з колективізацією, робота зі зриву хлібозаготівель, підготовка повстанського руху з метою скинення радянської влади, встановлення зв’язків з білогвардійськими організаціями за кордоном.

Масові репресії на початку 1930-х рр. не знищили антисергіївського руху в православному середовищі. Це пояснюється двома причинами: по-перше, на місцях залишилася значна кількість віруючих, які почали самостійно організовуватися у підпільні громади і, по-друге, багато духовенства, що поверталися із ув’язнення чи заслання, знову поверталися до богослужбової діяльності, яка приймала абсолютно нелегальний характер.

Основними центрами «істинно-православних» залишилися фактично ті ж регіони, де антисергіанський рух дістав свого розвитку в кінці 1920-х років. Досить сильні осередки сформувалися в Миколаєві та Херсоні. Херсонська група відновила свою діяльність відразу після арештів січня 1931 р. і вже в середині того ж року остаточно оформилася. Очолила опозиціонерів Херсонщини дружина провідника ІПЦ Іоанна Скадовського – Катерина Володимирівна Скадовська. Не дивлячись на те, що вона також була арештована в 1931 р., її було звільнено у зв’язку із хворобою і відразу після звільнення вона відновлює діяльність групи, залучаючи до неї залишки організації разом із новими членами. До Херсонського осередку увійшли групи Херсонщини та Миколаївщини[27].

З миколаївського духовенства до Херсонської групи увійшов священик Ілля Токовило (Токовилов), якого у серпні 1931 р. за відсутністю доказів звільнили з Миколаївського ДОПРа. Але боячись нового арешту, він тікає з Миколаєва до рідного Берислава і невдовзі приєднується до Херсонської групи ІПЦ, де починає виконувати усі треби і служіння в місті і навколишніх селах. У Херсоні він перебував на нелегальному положенні, постійно переховуючись на ніч у різних членів організації[28].

Херсонський осередок проіснував до кінця 1932 р., коли на основі агентурних матеріалів по розробці «Чорні павуки» Одеського обласного відділу ДПУ, протягом листопада усі активні члени «ультра-православних» у кількості 10 осіб були заарештовані та рішенням судової трійки при Колегії ДПУ УРСР від 15 лютого 1933 р., засуджені до різних термінів ув’язнення чи вислання[29].

У 1935 р. було викрито Первомайський осередок «істинно-православних». Його було створено в кінці 1933 р. після повернення із заслання провідника ІПЦ Петра Чорнобиля. Останній користувався величезною повагою і з цього приводу інший член групи священик Григорій Бублик відзначав, що «Чернобиль є активним послідовником істинно-православної церкви з наявністю фанатизму. Його шанувальники поважають більше ніж священика»[30]. До осередку входили віруючі Первомайська (П. Чернобиль), с. Семенівки (Г. Бублик), с. Благодатного (о. Валеріан) та с. Арбузинки Арбузинського району Одеської області. Крім Херсона та Олександрії, про які говорилося вище, віруючі підтримували зв’язки із Харковом (Варсонофій Юрченко), Москвою, Ленінградом та іншими містами. На допитах священики вказували, що митрополита Сергія та його єпископат вони не визнають, а своїм духовним главою вважають Димитрія Гдовського та Петра Крутицького[31]. Пояснювалося це тим, що «в 1927 р. митрополитом Сергієм була видана Декларація, якою була проведена так звана легалізація церкви, з цим я був незгоден, був прихильником старих устоїв церкви; не був я згоден з такими виразами в Декларації як те, що ми повинні, як писав м. Сергій, радіти досягненням Радвлади; не згоден я був з тим, щоб церква допускала спілкування з Радвладою, тому що радянська влада переслідує і гонить церкву», вказував П. Чернобиль[32].

15 січня 1935 р. Петра Чернобиля із частиною групи: Григорієм Бубликом, Іриною Слівінською, Ганною Полюк, Ганною Козловською було заарештовано на квартирі Прокопія Діордіященко під час нічного моління. Пізніше були притягнуті до справи Федор Капацина, Дар’я Мазаєва та Февронія Даншина. Після проведення слідства Ф. Капацина, Г. Полюк та Д. Мазаєва були звільнені, інші Особливою Нарадою при НКВС СРСР були засуджені: П. Чернобиль – 5 років ВТТ, Ф. Даншина, П. Діордіященко – вислання на 5 років, Г. Козловська, Г. Бублик, І. Слівинська – 3 роки ВТТ[33].

На хвилі масових репресій 1937 р. було викрито Миколаївську групу Істинно-православної церкви на чолі із священиком Платоном Гімбіцьким. Осередок діяв протягом 1930-х років і вважав своїми духовними керівниками висланого миколаївського священика Григорія Синицького та єпископа Миколаївського і Херсонського Прокопія (Титова). Віруючи вели з ними активне листування, надсилали речі, продукти та гроші, підтримували живий зв’язок тощо. Для виконання духовних треб регулярно проводилися нічні служби на квартирах активістів у Миколаївському, Варварівському, Цюрупинському, Володимирівському районах Одеської області. Так, наприклад, у активістки Єфимії Басько кімната була оформлена як молитовний дім і до неї часто приходили молитися різні люди із сс. Варваровки, Водопоя, м. Миколаєва та інших. Пізніше, під час обшуку, у Є. Басько було вилучено величезну кількість церковного начиння та релігійної літератури[34].

Особливо активізувалася діяльність «ультра-православних» з приїздом влітку 1936 р. Григорія Синицького, який нелегально на короткий час відвідав Миколаїв, де зустрівся із своїми прихильниками і провів ряд нічних служб на квартирах Миколи Мельника і Платона Гімбіцького.

Протягом травня-червня 1937 р. актив групи було заарештовано. До справи залучили 11 осіб, з яких двоє – адвокат Володимир Клюшин та полтавський ігумен Василь Моргун, ні до Істинно-православної церкви, ні до її миколаївського осередку ніякого відношення не мали. Перший, на прохання П. Гімбіцького, своєю друкарською машинкою зробив копію популярного серед «ультра-православних» твору «Чудесное видение Иоанна Кронштадтского» (твір мав антирадянський характер і був складений на межі 1920-30-х років прихильниками ІПЦ), за що його було засуджено до ВМП. Другий у засланні познайомився з єп. Прокопієм (Титовим), і на цьому ґрунті з ним почали листуватися активісти миколаївського осередку ІПЦ, зарахувавши до свого табору. Натомість В. Моргун стояв на позиціях Московської Патріархії і ніякого відношення до опозиції не мав, про що він зазначав на допитах: «знаходжусь у молитовному і канонічному зв’язку з екзархом України митрополитом Костянтином [Дьяковим], що підтверджується указом єпископа Полтавського і Кременчуцького Тихона [Русиновим] про піднесення мене у сан ігумена в 1936 р.»[35]. Його свідчення слідчі до уваги не прийняли і в своїй схемі призначили його ідейним керівником ІПЦ, засудивши до ВМП.

Дійсних членів церковної групи священика Платона Гімбіцького та ченця Євгена Бєлова рішенням Судової трійки при УНКВС по Одеській області було засуджено до ВМП, а Миколу Мельника, Любов Васильєву, Семена Чижикова, Єфимію Басько, Дар’ю Подмогильну, Марфу Сіотку та Анастасію Саглаєву – до 8 років ВТТ[36]. М. Сіотка, Д. Подмогильна та Л. Васильєва повернулися після війни на Миколаївщину, але в 1949-1950 рр. знову були заарештовані МДБ та вислані, як «активні учасники ІПЦ», на постійне проживання у віддалені місця СРСР[37].

Отже ми бачимо, що другий масовий удар по громадам ІПЦ-ІПХ припав на 1937-1938 рр., коли виявлялися священнослужителі, що приховувалися у підпіллі і знищувалися керівники антисергіян, що відбули терміни ув’язнення чи заслання. Особливістю карних справ істинно-православних другої половини 1930-х років є те, що вони розроблялися самостійно і спроб з боку слідчих створити масштабну організацію всесоюзного характеру, як це було у 1931 р., фактично не було.

Крім того, у результаті репресій Істинно-православна церква втратила більшу частину священнослужителів. Отже репресії 1920-30-х років виступили каталізатором злиття ІПЦ з громадами Істинно-православних християн (ІПХ).

 * * *

МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ

 Список духовенства та мирян Миколаївщини,

які пройшли по розробці «Чорні павуки» та були засуджені у 1931 р. 

СИНИЦЬКИЙ Григорій Дмитрович, 1872 р. н., с. Рівне Зінов’євської округи в родині священика. 1895 – закінчив духовну семінарію. Зведений у сан протоієрея. Служив у Скорбященській церкві м. Миколаєва. Після «Декларації» опинився в опозиції митр. Сергію, примкнув до ІПЦ. 1927 – перебував під слідством. 15 січня 1931 р. арештований як керівник Миколаївської групи Одеського філіалу ІПЦ. 14 грудня 1931 засуджений за ст.ст. 58-10 і 11 КК РСФРР до 3 років вислання до Північного краю.

ПАВЛОВСЬКИЙ Іван Іванович, 1888 р.н., с. Ольвіополь Одеської губ. у родині священика. Освіта нижча. Псаломщик. 1924 – арешт. Через місяць – звільнений. 1927 – арештовано за обвинуваченням «у контрреволюційній діяльності». Через 2 тижні звільнений. 15 січня 1931 р. арештовано у справі Миколаївської групи Одеського філілу ІПЦ. 14 грудня 1931 засуджений за ст.ст. 58-10 і 11 КК РСФРР до 3 років вислання до Північного краю.

Трегубова Наталя Вікторівна, 1876 р.н., Миколаїв, удова службовця, безпартійна, росіянка, поза союзами і спілками, без певної професії. 15 січня 1931 арештована у справі Миколаївської групи Одеського філіалу ІПЦ.

Босько Георгій Кузьмич, 1869 р.н., с. Сентово, син регента й адвоката, безпартійний, українець, одружений. 15 січня 1931 р. арештований у справі Миколаївської групи Одеського філіалу ІПЦ.

ОСТРОВСЬКИЙ Іван Федорович, 1867 р.н., с. Чуровка, колишній поліцейський, поза союзами та спілками, одружений, безпартійний, українець, швець. 15 січня 1931 арештований у справі Миколаївської групи Одеського філіалу ІПЦ.

Воробйов Сава Федорович, 1887 р.н., Миколаїв, безпартійний, член союзу «Металістів», був під слідством у 1927 році. 15 січня 1931 арештований у справі Миколаївської групи Одеського філіалу ІПЦ.

Цикін Кузьма Спиридонович, 1887 р.н., м. Ананьєв АМСРР, проживав у с. Воєводське Арбузинського р-ну, священик, народився в родині селянина, українець, освіта нижча, безпартійний, позбавлений виборчих прав, незаможний, самотній, обвинувачений по ст. 54-11.

Найдовський Валерій Іванович, 1902 р.н., с. Втішне Куп’янського р-на, проживав с. Семенівка Арбузинського р-на, священик, з духовенства, українець, освіта середня, безпартійний, позбавлений виборчих прав, незаможний, перебував під слідством у 1927 р. за антирадянську діяльність, судили за несплату в строк податку, обвинувачений за ст. 54-11.

Корольчук Йосип Михайлович, 1895 р.н., із селян, м. Почаїв Волинської губернії, проживав у с. Благодатне Арбузинського р-на, священик, українець, освіта середня, безпартійний, позбавлений виборчих прав, незаможний, перебував під слідством у 1925 році за антирадянську діяльність, обвинувачений за ст. 54-11.

БУРГАРЕНКО Мирон Кирилович, 1886 р.н., с. Олександрівка Дубровеничеського повіту. Закінчив духовну семінарію. Священик. Служив у Богоявленській церкві. 1 лютого 1931 р. арештований у справі Миколаївського філіалу ІПЦ. 14 грудня 1931 р. засуджений за ст.ст. 58-10 і 11 КК РСФРР до 3 років ВТТ.

ЛИПСЬКИЙ Микола Андрійович, 1890 р.н., с. Черново Ананьєвського повіту у родині диякона. Закінчив у 1913 р. Одеську духовну семінарію. Священик. Служив у Святодухівській церкві в п. Богоявленськ. 1928 – був під слідством. 15 січня 1931 р. арештований у справі Миколаївського філіалу ІПЦ. 2 грудня 1931 р. засуджений за ст.ст. 58-10 і 11 КК РСФРР до 5 років вислання до Північного краю.

ЧОРНОБИЛЬ Петро Михайлович, 1905 р.н., с. Устимівка Глобинського повіту. Закінчив духовну семінарію. Псаломщик. 1925 – арештований, але незабаром звільнений. Зв’язковий і кур’єр Олександрійської групи ІПЦ. 1 лютого 1931 р. заарештований у Первомайську за справою Олександрійського осередку Одеського філіалу ІПЦ. 14 грудня 1931 р. засуджений за ст.ст. 58-10 і 11 КК РСФРР до 3 років ВТТ.

* * *

Обвинувачувальний висновок

по справі ІПЦ на Миколаївщині 1935 р.

 Заключительное постановление

По обвинению:

Чернобыля Петра Михайловича

Бублика Григория Родионовича

Сливинской Ирины Петровны

Капацины Федора Агафоновича                         прекратить

Козловской Анны Ивановны

Диордиященко Прокопия Степановича

Полюк Анны Лукьяновны                                   прекратить

Мазаевой Дарьи Мелентьевны                             прекратить

Даншиной Февронии Демидовны

по ст. 54-10 УК УССР

По поступившим в Одесское Областное Управление НКВД данным, стало известно, что в конце 1933 года в числе возвратившихся из ссылки участников к/р организации «ИПЦ» возвратился, также в г. Первомайск активный участник ИПЦ Чернобыль Петр Михайлович, который снова начал организовывать в г. Первомайске группу «ИПЦ», завербовав в таковую гр. гр. Диордиященко Прокопия, Сливинскую Ирину, Козловскую Анну, Капацину Федора, Полюк Анну и Мазаеву Дарию.

Чернобыль, кроме Первомайска, создал новые группы «ИПЦ» в Арбузинском районе, под руководством попа Бублика Григория и кулачки Даншиной Февронии. Обе группы держали теснейшую связь.

Чернобыль, выезжал для проведения деятельности в разрезе платформы «ИПЦ» в г. Александрию, где связывался с руководителем группы – попом Котовичем и в Херсон – для связи с руководителем – иеромонахом Сторчеусом Афанасием (выслан в 1934 г.).

Кроме того, Чернобыль осуществлял связь с руководством «ИПЦ», которая протекала по многим каналам: переписка с арх. Варсонофия, поездки Чернобыля в Москву, Харьков, Синельниково и др. города, а также через приезд в Первомайск – члена Ленинградской группы «ИПЦ» Миронова.

Группа «ИПЦ», руководимая Чернобылем, устраивала нелегальные собрания на квартирах своих участников, где проводилась их антисоветская обработка.

В своей агитации участники «ИПЦ» называли соввласть – властью Антихриста, призывали не подчиняться ей и не выполнять гособязательства и не вступать в колхозы.

Арестованный Чернобыль, отбывший 3 года концлагеря (отец находился в концлагере за к-р.), на допросе показал, что он является последователем «ИПЦ», что к Соввласти он относится отрицательно, что признает Дмитрия Гдовского своим руководителем.

Чернобыль показал, что он также отрицательно относится и к коллективизации, в силу своей принадлежности к «ИПЦ».

Чернобыль показал, что он был связан с руководителями местных групп «ИПЦ» – Котовичем в Александрии, Сторчеусом в Херсоне, Юрченко в Харькове и пр.

О деятельности Первомайской группы «ИПЦ» и личном составе Чернобыль отказался давать показания, назвав своими последователями Диордиященко Прокопия, Капацину Федора, Сливинскую Ирину, Козловскую Анну, Полюк Анну и др., с которыми он проводил совместно моления на квартирах.

Обвиняемая Мазаева Дарья, дочь распроданного экспортника, домовладелица, без определенных занятий, показала, что в г. Первомайске существует нелегальная организация, под названием «ИПЦ», которую создал, возвратившийся из ссылки в декабре 1933 г. Чернобыль Петр Михайлович. По ее показаниям Чернобыль завербовал лично в эту организацию Диордиященко Прокопия, Сливинскую Ирину, Козловскую Анну, Полюк Анну, Капацину Федора – по г. Первомайску и Даншину Февронию в с. Благодатное.

По показаниям Мазаевой ее вербовала в эту организацию Сливинская.

Собрание проводились нелегально в доме Диордиященко Прокопия и Сливинской Ирины. На этих собраниях, по показаниям Мазаевой Дарии, Чернобыль говорил о том, что к Соввласти верующий не может относиться лояльно, т.к. эта власть безбожная.

Мазаева показала, что в ее присутствии участник организации «ИПЦ» Даншин вел агитацию за то, чтобы «истинно-православные» прятали хлеб в ямы, т.к. предвидится голод и только спрятавший спасется.

Обвиняемая Полюк показала, что ей известно о существовании в Первомайске нелегальной группы «ИПЦ», к которой принадлежала и она, будучи втянутой в эту группу Сливинской в январе мес. 1934 г.

Из состава группы Полюк назвала Диордиященко Прокопия, Капацину Федора, Козловскую Анну, Сливинскую Ирину, Даншину Февронию. Группа возглавляемых Петром Чернобылем.

Группа проводила нелегальные собрания, где Чернобыль проводил собеседование.

Полюк показала, что ей известен, как участник «ИПЦ» священник Бублик, который бывал на нелегальных собраниях у Диордиященко Прокопия.

Кроме того, по показаниям Полюк, Чернобыль ездил по делам «ИПЦ» в Херсон, Красноярск, в Москву, в г. Александрию, а также в с. Благодатное, Арбузинку и Семеновку, где существовали группы «ИПЦ».

Обвиняемый Диордиященко Прокопий, середняк-индивидуальник, показал, что он является участником нелегальной группы «ИПЦ», но о деятельности таковой показаний не дал.

Сливинская Ирина, дочь кулака, показала, что она является последовательницей «ИПЦ» вместе с Диордиященко П., Капациной Ф., Козловской А., Полюк А., под руководством Чернобыля. О деятельности группы показаний не дала.

Обвиняемая Козловская Анна, без определенных занятий, показала, что она принадлежит к нелегальной группе «ИПЦ», куда входят Чернобыль, Сливинская, Диордиященко, Капацина, Полюк Анна – по г. Первомайску, по с. Благодатное – Даншина Феврония и Тарасова Варвара, по с. Семеновка – группу «ИПЦ» возглавляет поп Бублик.

Обвиняемая Капацина Федор, единоличник, показал, что он принадлежит к «ИПЦ» и назвал своими единомышленниками Бублика Григория, Диордиященко Прокопия, Сливинскую Ирину, Чернобыля Петра и что они устраивали нелегальные собрания.

Обвиняемый Бублик Григорий, поп, возвратившийся из ссылки в 1934 г. показал, что он принадлежит к нелегальной группе «ИПЦ», назвал всех перечисленных участников, с которыми Бублик участвовал в нелегальных собраниях.

По с. Благодатное Бублику известны, как последователи «ИПЦ» – Даншина Феврония, с которой Чернобыль имел непосредственную связь.

Бублик показал, что организатором Первомайской группы является Чернобыль. По показаниям Бублика – «ИПЦ» является антисоветской организацией, объединяющей элемент недовольный Соввластью.

Участники «ИПЦ», также являются противниками коллективизации.

Бублик признает только ссыльных епископов: Дм. Гдовского и Петра Крутицкого.

По показаниям Бублика, Чернобыль Петр, осуществлял связь по линии «ИПЦ» с Кавказом, Харьковом, Москвой, Александрией и др.

Даншина Феврония, дочь высланного кулака, показала, что она является церковницей, но принадлежность к «ИПЦ» не признает.

Свидетели Позднякова и Шемякина показали, что Даншина ходит по хатам для сбора средств на церковь и ведет антиколхозную агитацию. Кроме того, Даншина является участницей волынки в 1930 г., когда она подстрекала к убийству коммунистов.

Свидетель Миронов показал, что его отец Иван Миронов, активный последователь «ИПЦ» ранее репрессировавшийся, в мае 1934 г. приезжал из Ленинграда к Чернобылю в Первомайск по делам «ИПЦ».

Свидетель Палиенко Фекла показала, что у Мазаевой Дарьи она часто наблюдала сборища попов и монахов. Мазаева вербовала Палиенко в организацию «ИПЦ», угрожая, что скоро будут преследовать людей, не выполняющих религиозные обряды.

Считая установленной принадлежность гр. Чернобыля П.М., Диордиященко П.С., Капацины Ф.А., Сливинской И.П., Козловской А.И., Мазаевой Д.М., Даншиной Ф.Д., Бублика Г.Р. и Полюк А.Л. к нелегальной к-р. организации «ИПЦ» и проводимую ими а/с деятельность, выразившуюся в вербовке членов «ИПЦ», антисоветской и антиколхозной агитации – преступлении предусмотренном ст. 54-10 УК УССР, а посему –

постановил:

настоящее дело, по обвинению:

1. Чернобыля П.М., 1905, без определенных занятий, отбывшего три года концлагеря по 54-10 в 1931 г., холост, б/п, из с. Устимовка Глобенского района, украинец.

2. Бублика Г.Р., 1889, из г. Цюрюпинска, поп, осужден в 1931 г. по ст. 54-10 на 3 года высылки, украинец, гражданства УССР, б/п, женат.

3. Сливинской Ирины Петровны, 1887, из с. Лысая Гора, Арбузинского района, из семьи кулака, не судилась, вдова, б/п, малограмотная.

4. Козловской Анны Ивановны, 1886, из Долисецкого с/с Винницкой области, без опред. занятий, малограмотная, не судилась, б/п, украинка, незамужняя.

5. Диордиященко Прокопий Степанович, 1904, г. Первомайск, середняк-единоличник, не судим, украинец, образ. низшее, б/п, женат.

6. Даншиной Февронии Демидовны, 1906, дочь высланного кулака, лишенка, 1932 г. была под следствием, ведет индивидуальное хозяйство, украинка, б/п., малограмотная, девица.

7. Капацина Федора Агафоновича, 1904, г. Первомайск, кочегар ж.д., под судом не был, украинец, малограмотный, образование низшее.

8. Полюк Анна Лукьяновна, 1910, г. Кирово, без опред. занятий, малограмотная, украинка, не судима, не замужем, б/п.

9. Мазаевой Дарьи Мелентьевны, 1894, с. Арбузинка, из семьи распроданного экспортника, без опред. занятий, девица, не судилась, малограмотная, б/п, украинка

направить в Особое Совещание при НКВД СССР.

ДАМО, ф. Р-5859, оп. 2, спр. 6306, арк. 138-146.

* * *

Витяги із обвинувачувального висновку

по справі ІПЦ на Миколаївщині 1937 р.

Обвинительное заключение

По делу обвиняются:

1. Моргун Василий Петрович                      арестован 13/VI-1937 г.

2. Клюшин Владимир Николаевич              14/VI

3. Гимбицкий Платон Александрович         20/V

4. Мельник Николай Абрамович                 9/VI

5. Васильева Любовь Павловна                    14/VI

6. Белов Евгений Алексеевич                                   13/VI

7. Чижиков Семен Александрович               9/VI

8. Басько Евфимия Михайловна                  20/V

9. Подмогильная Дарья Ивановна                28/V

10. Сиотка Марфа Мусеевна                        28/V

11. Саглаева Анастасия Матвеевна                 26/VI

                                 по ст.54-10/1, 54-11 УК УССР

Все обвиняемые содержатся под стражей в Николаевской тюрьме НКВД.

В Николаевский городской отдел НКВД поступили данные о существующей подпольной церковно-монархической контрреволюционной организации на территории Николаевского района.

Участники, привлеченные по настоящему делу церковно-монархической контрреволюционной организации, были не только связаны между собой, но и аналогичными контрреволюционными группировками в ряде сел Варваровского, Цюрупинского, Владимировского и других районов Одесской области.

Идейными руководителями этой церковной монархической контрреволюционной организации являются высланные за активную контрреволюционную деятельность крайне монархические попы и епископ Синицкий Григорий, отбывающий ссылку в г. Самарканде, епископ Титов Прокопий, отбывающий ссылку в г. Турткуле и игумен Моргун Василий – отбывший недавно ссылку, поселившийся в г. Полтаве, привлеченный в качестве обвиняемого по настоящему делу.

Связь между идеологами церковной монархической контрреволюционной организации Титовым, Синицким и другими, с привлеченными по настоящему делу участниками организации, осуществлялась как путем нелегальных наездов попа Синицкого в г. Николаев, так и путем посылки делегаций из числа обвиняемых по настоящему делу Гимбицкого, Подмогильной и других, к вернувшемуся из ссылки и привлеченному по настоящему делу игумену Моргуну Василию.

Регулярная письменная связь и оказание материальной помощи руководителям церковной монархической контрреволюционной организации, осуществлялась привлеченными по настоящему делу Гимбицким Платоном, Сиоткой Марфой, Басько Евфимией и другими.

Обвиняемые по настоящему делу участники церковной монархической контрреволюционной организации, являются не только мракобесами, распространяющие среди отсталых слоев населения церковный дурман, но происходят из социально чуждой среды и имеют за собой активное контрреволюционное прошлое…

Все члены названной организации, систематически устраивали подпольные сборища, на которых под видом религиозных молений проводили открытую а/с агитацию, распространяли провокационные слухи о гибели Советской власти, для чего распространяли контрреволюционные монархические листовки среди отсталых слоев населения города и села.

Участники церковной монархической контрреволюционной организации прибегали и к другим формам и методам контрреволюционной борьбы против Соввласти.

Обвиняемая Васильева, дочь помещика, со средним образованием, жена белогвардейского офицера, сошлась с нечистоплотным «юродивым» монахом Беловым, странствовала с ним по селам и районам Одесской области и использовывала его как рупор для открытой контрреволюционной агитации и нахабных выпадов против вождя партии и руководителей правительства.

На основании изложенного привлечены к уголовной ответственности перечисленные выше обвиняемые…

ДАМО, ф. Р-5859, оп. 2, спр. 6577, арк. 208-210.

[1] Декларация митрополита Сергия от 29 июля 1927 г. и борьба вокруг нее / Сост. М.И. Одинцов // Отечественная история. – 1992. – № 6. – С. 131-133.

[2] Макаров Ю.Н. Советская государственная религиозная политика и органы ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД СССР (окт. 1917-го – конец 1930-х годов) / Автор. дис.… д.и.н.: 07.00.02 – Отечественная история. – СПб., 2007. – С. 36.

[3] Ігнатуша О.М. Інституційний розкол православної церкви в Україні в умовах модернізації (XIX ст. – 30-ті рр. XX ст.): дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 / Запорізький національний ун-т. – Запоріжжя, 2006. – 520 арк.: табл. С. 508-509.

[4] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України), ф. 5, оп. 3, спр. 369, арк. 7.

[5] ЦДАВО України, ф. 5, оп. 3, спр. 369, арк. 10-12.

[6] Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ), ф. 263, оп. 1, спр. 6574 фп, Т.V, арк. 37-зв.

[7] ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 6574 фп, Т.III, арк. 106-зв.

[8] Державний архів Сумської області, ф. Р-1752, оп. 1а, спр. 44, арк. 23.

[9] Державний архів Миколаївської області (далі – ДАМО), ф. Р-118, оп. 2, спр. 281, арк. 321-321-зв.

[10] Там само, арк. 321-зв.-323.

[11] ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 6574 фп, Т.I-ХХ; Шумило В. Схиархимандрит Лаврентий и его время. Очерк церковной истории Черниговщины (1868-1950 гг.). – Чернигов: Русское Православное Издательство «Вера и Жизнь», 2001. – 68 с.; Новосвященномученик Дамаскин, епископ Глуховский. – Б.м.: Изд-во «Параклит», ИПЦ, 2003. – 66 с.

[12] Демидов С.С. Профессор Московского университета Дмитрий Федорович Егоров и имеславие в России в первой трети ХХ столетия // Историко-математические исследования. Вторая серия. – 1999. – Вып.4(39). – С. 123-156, 142.

[13] Детальніше про «Всесоюзний центр ІПЦ» див.: Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез…». Гонения на Истинно-Православную Церковь: По материалам следственных и лагерных дел заключенных. – М.: Серебряные нити, 1998; Шкаровский М.В. Иосифлянство: течение в Русской Православной Церкви. – СПб.: НИЦ «Мемориал», 1999.

[14] Пащенко В.О., Нагорна Т.В. Правда і домисли про «істинно православних» // Історична наука: проблеми розвитку. Матеріали міжнародної наукової конференції (17-18 травня 2002 р.). – Луганськ: СНУ, 2002. – С. 154.

[15] ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 6574 фп, Т.ХI, арк. 32-40.

[16] Там само, арк. 32-зв., 60, 125-126, 211-213.

[17] Там само, арк. 40.

[18] Там само, арк. 44.

[19] Там само, арк. 211-212.

[20] Там само, арк. 147.

[21] ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, сп .6574 фп, Т.ХVI, арк. 166.

[22] ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 6574 фп, Т.II, арк. 43, 246; Шкаровский М.В. Иосифлянство: течение в Русской Православной Церкви. – С. 116.

[23] Шугаєва Л. Релігійні утворення істинно-православної церкви й істинно-православних християн як форма протистояння тоталітаризму // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Випуск 15. – К., 2006. – С. 428.

[24] ЦДАГОУ, ф. 263, оп. 1, спр. 6574 фп, Т.ХХ, арк. 4.

[25] Шкаровский М.В. Иосифлянство: течение в Русской Православной Церкви. – С. 122-123.

[26] Пащенко В.О. Свобода совісті в Україні: міфи і факти 20-30-х років. – К., 1994. – С. 113.

[27] Державний архів Херсонської області, ф. Р-4033, оп. 5, спр. 776, арк. 32, 66-71, 169-170, 177-178.

[28] Там само, арк. 119-127, 30-31.

[29] Там само, арк. 192-203.

[30] ДАМО, ф. Р-5859, оп. 2, спр. 6306, арк. 65-зв., 138.

[31] Там само, арк. 73, 88-зв.-89, 138-139, 141-142.

[32] Там само, арк. 58-зв.

[33] Там само, арк. 58-58-зв., 146, 175-180.

[34] ДАМО, ф. Р-5859, оп. 2, спр. 6577, арк. 52, 208-211, 214, 294.

[35] Там само, арк. 80.

[36] Там само, арк. 224-234.

[37] Там само, арк. 239-240, 251-260.