Версия для печати

СУМНІ НАСЛІДКИ ЛИПКІВЩИНИ

Prof. M. Sadylenko

SAD CONSEQUENCES of LYPKIVSKY'S LEGACY

(Posthumous Publication)

Toronto 1978

Printed in Canada by: “PRUT” Printing Co. Ltd.; 241  Niagara St., Toronto, Ont. M6J 2L5 – Canada.

"За кого ж Ти розпинався,

 Христе, Сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини?  Чи, може,

Щоб ми  з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось!»

                     (Т.Шевченко— Кавказ)

Нещодавно майже у всіх українських газетах були надруковані статті з приводу річниці "Першого Всеукраїнського Церковного Собору в Київі". В усіх статтях цю подію висвітлюють, як надзвичайне явище історичного значення, як подію, що відірвала Українську Церкву від Москви, подію, що підняла нашу Церкву на належну їй висоту.

Це перебільшення пояснюється, з одного боку, нахилом українців вишукувати у минулому будь-які явища, опоетизувати їх, улаштовувати на честь їх академії, висвітлювати їх у пресі, як позитивні явища, виго­лошувати реферати, а з другого, дехто із співучасників цього з'їзду в своїх споминах, забуваючи подробиці і перебіг подій, пишуть тільки про свої вражіння, про загальний ентузіязм, про релігійне піднесення, про свої "рясні сльози". Дуже багато поезії і мало фактичних данних*). *("В наші часи Українська Автокефальна Православна Церква, керована Митрополитом Василієм Липківським та його сподвижника­ми, героїчно звільнила релігійне єство свого народу з московських ду­ховних кайданів. Вона піднесла його до високого пориву віри, відродила його христіянський ідеалістичний світогляд, розбудила в його низах на­ціональне самопізнання, гартувала в ньому відпорність проти страшно­го московсько-совєтського насильства. Своїм високим і жертов­ним подвигом, як і великим мучеництвом, вона навіки вписала себе в книгу буття України” (Прот. Д. Бурко. За єдину Українську Автокефальну Православну Церкву. Українські Вісті, 6-9 березня 1952 р., ч. 20-21)).

 Засновник УАПЦ 1921 р. Василь Липківський

Так твориться легенда. Чи мали вони уповноваження від своїх вірних для вирішення таких питань? Чи знали вони, що буде вирі­шуватися на цьому з'їзді? Чи обговорювалася програма з'їзду на пара­фіяльних і єпархіяльних зібраннях? Чи були перевірені мандати учасни­ків? Навіть не знаємо, скільки було священників і скільки мирян, і від яких парафій ці останні були послані і т. д.

А між тим ми до цього часу не маємо докладних відомостей про склад цього з'їзду, про те, яких єпархій делегати його були представниками.

Знаємо тільки певно те, що ні одного єпископа на цьому з'їзді не було, хоч між тодішніми єпископами в Україні були й українці. Навіть відомий здавна, як свідомий і щирий українець, Архієп. Парфеній (Левицький) Полтавський відмовив­ся прийняти участь у цьому з'їзді, не тому, як пише дехто, що був "заля­каний Москвою", а тому, що церковні з'їзди, та ще Всеукраїнські, так не скликаються і так не відбуваються. А старому поважному Архієп. Парфенію нічого було лякатися Москви, як ми це знаємо з його життя.

Не було і видатних вчених і богословів із мирян. А в Київі ж була Духовна Академія і Духовна семинарія. Невже ж серед професури цих освітніх закладів не найшлося людей, прихильних до української Церк­ви? А може їх не кликали?

Не було декого із видатних і свідомих українських священників м. Київа, як наприклад, Митр. прот. А. Шепченка.

Зі споминів м. Івана Теодоровича ми знаємо, що Волинський Єпархіяльний З'їзд вороже поставився був до українізації церкви, і на Київському З'їзді, крім Теодоровича, не було представників ні від духовенства, ні від мирян Волині, і він один взяв на себе сміливість вирішувати таке важливе питання від імени 2'/2 мільйонів вірних Волинської Єпархії і від тисячі парохій.

Не було й не могло бути представників від Полтавщини, бо Полтавською Єпархією вже два роки керував Архієп. Парфеній, що і сам відп­равляв службу українською мовою і в своїй єпархії проводив україні­зацію Церкви, на що мав благословення Синоду і Патріарха Тихона. Без його згоди і благословення ніхто не рішився б прийня­ти участь в З'їзді, хіба вже дуже розпропагований і збольшовичений громадянин.

Що ж до представників від Катеринославщини, Одесчини, Поділ­ля і Чернігівщини, або й Харківщини, нема чого й говорити: шляхи спо­лучення були так зіпсовані, що не тільки з цих частин України не міг ніхто приїхати, а навіть там про цей З'їзд і не чули. Сам Теодорович розповідає, з яким трудом йому вдалося доїхати до Київа, та й то випад­ково, за допомогою залізничників. А крім того, в той час для подорожі залізницями треба було мати дозвіл ЧК, що давала ці дозволи не дуже охоче. Виходить, що на Всеукраїнському Церковному з'їзді не було представників від України.

I-й т.зв. "всеукраїнський собор" УАПЦ, 1921 р.

Хто ж тоді 6ув на цьому з'їзді і з кого він складався?

На початку революції у Київі виділилася група церковних діячів, що щиро заходилася українізувати церкву. Серед цих діячів найбільшу ролю відогравали о.о. Липківський і Шараєвський, а також Чехівський. Цей останній, не будучи духовною особою, мав повноваження виголошувати проповіді в церквах. Гарячий патріот, талано­витий, надхненний промовець, він багато зробив для пробудження національної свідомости серед українсько­го населення м. Київа.

Кол. міністр петлюрівського уряду УНР,

соціаліст та ідеолог УАПЦ Володимир Чехівський

Автокефалія Української Церкви була проголошена Урядом С.Петлюри ще в 1919 році, але не була оформлена, бо зв'язки були тяжкі, і вирішити цю справу вимагало багато часу і дипломатичних заходів. Вирішити ж її революційним шляхом не наважувалася ні Центральна Рада, ні Уряд Гетьмана, ні Директорія, бо всі уряди враховували, що введення Автокефалії революційним шляхом принесе більше шкоди Українській Церкві, ніж користи. Тому Українська Церква покищо офіційно вважа­лася автономною за згодою Московського Патріярха Тихона, який і призначив для України екзарха. Безумовно, з бігом часу і автокефалія була б оформлена після зносин з Східними Патріярхами, та це вимагало часу, а гарячі голови чекати не хотіли.

Коли ж комуністична влада закріпилася на Україні, дехто, особ­ливо молодняк, повірили підступним, брехливим запевненням комуні­стів, що тепер то й наступила справжня свобода слова, преси, сумління, що кожен може вірувати, як хоче, що влада не втручається в справи Церкви, бо це є справа вірних і т. д.

Почалося поглиблення революції в усіх галузях життя. Не мину­ло це поглиблення й Церкви, особливо в Київі. Була організована Церковна Рада, в склад якої увійшло багато мирян, що до того часу не приймали участи в церковному житті, та навіть ним і не цікавилися.

Що це був за елемент, ми можемо судити на підставі спогадів о. Теодоровича. (Оповідаючи про перебіг Єпархіяльного З'їзду в Жито­мирі, він відзначив, що до нього з'їзд поставився вороже, і що його підт­римали тільки слухачі Пастирських Курсів. Це щось дивне, бо в Жито­мирі була значна кількість свідомих українців (ще в 1905 році була за­снована "Просвіта"), було багато освітніх закладів, була велика Ду­ховна Семинарія, серед мешканців були енергійні особи, що ще в 1917 році вели українську лінію (письменник В. Кравченко, професо­ри І. Нужда, Олейніченко, Базилевич, о. Абрамович і ін.), були українці й серед священників. Як так вийшло, що всі були вороже наставлені, а тільки Пастирські Курси його підтримали (не можна сказати, щоб цей елемент був високо освічений і стійкий). Теж оповідає о. Теодорович і про свою роботу на парафії. Він опирався головне на молодняк. А чи цей молодняк не піддався новій революційній пропаганді і чи не більше він захоплю­вався національною стороною справи, ніж релігійною? Про підйом релігійности серед населення взагалі, а серед молодняка зокрема, Теодорович не згадує. Але такий молодняк, захоплений революцією і її гаслами, екзальтований, почав поглиблювати революцію і ставити Церкву на нові рейки. Навіть УКПісти приняли участь у будові нової церкви. Один УКПіст (Укр. Комуністична Партія) заявив, що буде відвідувати церкву, щоб революціонувати її з середини. Можна було наперед здогадатися, яка користь буде для Церкви від таких вірних.

Ці діячі і почали відогравати керівну ролю в Київській Церковній Раді і направили її на революційний шлях. Київська Церковна Рада й вирішила скликати "Перший Всеукраїнський Церковний З'їзд" і про­голосити "Автокефалію Української Православної Церкви". Діячам цьо­го з'їзду не так залежало на догматах, канонах і правилах Св. Отців, як на політичному ефектові їх постанови. Що не було представників від єпископату, що представники від парафій були тільки від деяких з Киї­ва й околиць, що ніхто їх не уповноважував на такий рішучий крок — це їх не обходило: коли большевики мали нахабство говорити від міліонних мас, то чому ми не можемо вирішувати справу на користь 30-ти міліонів православних українців?

Самосвятська ієрархія УАПЦ 1921 р.

Треба все ж відмітити, що священники завагалися, не відразу згодилися на висвячення єпископів "за древне-христіянським" зразком, себто покладанням рук священників на мирян.

О. Теодорович пише в своїх спогадах: "Більшість з нас стримано, а то й зовсім негативно ставилася до ідеї соборного поставлення Митро­полита. Ми відчували: це дасть противникам могутню зброю нас побо­рювати і оголосити сектою; яка рве з минулими традиціями Церкви. Ми розуміли: це дасть велику тяготу почести в будучій праці"*). *( "Низка, спогадів"   М.   Теодорович.   Український   Православний   Календар   на 1951 рік. New York City. Видання Української Церкви в Сполучених Штатах Америки. Стор. 96).

На жаль, не вистачило у священників мужности відстоювати свої, не були вони озброєні знанням ні Св. Письма, ні історії Церкви, ні богословія, не було в них твердої віри в догмати, слаба була в них духовна освіта, і тому вони піддалися загальному настрою, що панував тоді між делегатами (?), особливо серед мирян, далеких насправді від церковного життя, адже то були переважно представники збольшевиченої інтелігенції та сільські вчителі.

"Настрій поміж делегатами був взагалі рішучий і дещо радикальний. Говорилося: ми не можемо роз'їхатися з Собору (?), не за­безпечивши Церкву нашим єпископатом, українським. Й так вже є де­сятки (??) парохій, що вимагають українського священства, українських відправ. Не вирішити цієї справи, значило б провалити діло відроджен­ня Української Церкви. Це була б безвольна здача на ласку й неласку московського єпископату". І цей настрій мирян переміг побоювання свя­щенників. Найрішучішу лінію вів предсідник З'їзду якийсь М. Мороз (потім комуніст). "М. Мороз, взагалі нестримний і різкий, таки просто накинувся на делегатів-священників: "Ви зриваєте всю роботу. Що ж далі? Так от здибатись і роз'їхатись? Ми цього не можемо. Це був би повний провал. Цей Собор (?) є рішальна мить. Ми маємо здобутися на крок рішучий. Ми не можемо повернутись з Собору ні з чим". (Іbіd. Стор. 96—97).

Чому п. Мороз називає цей випадковий з'їзд Собором, та ще Цер­ковним, та ще й Всеукраїнським? Що є спільного між цією випадково зібраною групою людей і Всеукраїнським Церковним Собором? Чи так скликаються Собори і чи так вирішуються такі важливі справи? Чи ро­зуміли діячі з'їзду, що вони роблять і які справи вирішують? Цих справ не міг би вирішити і справжній Помісний Церковний Собор України, бо тут ішла справа не про другорядні речі, не про вирішення зміни якихось внутрішніх розпорядків, не про зміну обрядової сторони, а справа тор­калася самої істоти Православія, відкинення догмата віри, усунення Таїнства Священства, з відкиненням якого відкидаються і уневажнюються всі інші Таїнства. Треба було мати багато загумінковости і нестримності, щоб взяти на себе вирішення таких важливих релігійних питань. Та підступна большевицька пропаганда непомітно зробила своє діло, вплинула на світогляд не дуже міцних людей, гасла большевиків затроювали уми і серця людей, робили їх мало відпорними в боротьбі зі злом.

В тому катаклізмі, що повстав на Україні, коли зруйновані були підвалини морального життя, коли не стало стримуючих центрів, коли стало «все можливим» ("тапєріча всьо можно"), треба було бути дуже міцним, щоб не піддатися загальному настрою і не покотитися по похи­лій площині.

Цей загальний нервовий, піднесений, неспокійний настрій від'ємно подіяв на присутніх на "Соборі" священників. Вони забули обітницю, що давали перед престолом при посвяченні в священника; забули 9 член Символа віри: "в Єдину, Святу, Соборну й Апостольсь­ку Церкву"; забули про преємственність Святого Духа, шо Його Ісус Христос зіслав на апостолів, а останні передали єпископам: "Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, відпустяться їм; кому задержите, задержаться". (Іоан, 20—22, 23). "А приймете силу, як зійде Святий Дух на вас; і будете мені свідками в Єрусалимі й у всій Юдеї і Самарії, і до краю землі (Діяння, І, 8)". Дух Святий зійшов на апостолів: "І явилися їм поділені язики, ніби огненні, і сів на кожному з них. І сповнились усі Духом Святим". (Діяння, II, 3—4). І Дух Святий перебуває в Церкві в усі дні".

Так навчає Православна Церква, і це навчання встановлено й за­кріплено постановами Вселенських Соборів. Відкидати його, або зміня­ти — неприпустима єресь.

Тими ж Соборами і Правилами св. Отців встановлено й Таїнство Священства і порядок посвячення єпископів, священників і дияконів. Порядок цей зберігається в Православній Церкві тисячоліттями.

А "Всеукраїнський Церковний Собор" вирішив змінити цей віко­вічний порядок і висвятити єпископів через покладання рук пресвітерів і мирян, вирішив змінити й порушити Догмати й Канони Вселенської Церкви. Чи не є це богохульством, хулою на Духа Святого? При хіротонії Єпископа йому передається Благодать Св. Духа другими єпископа­ми, яку вони преємственно мають від Апостолів. А якого Духа могли пе­редати єпископу хоч би й священники, а особливо миряни (головно світська інтелігенція), серед яких ще й чимало було жінок, що діяли не під впливом глибокої віри, не натхненні глибоким почуттям святости чи­ну, а спонукані до того головним чином політичними міркуваннями?

Всі спроби оправдати цю подію, що робили і роблять прихильни­ки "липківщини", не витримують критики. Вишукування у Св. Письмі доказів висвяти єпископів священниками в перші часи христіянства, або покликуватися на сумнівний факт такої висвяти в Александрійській Церкві — не є переконливим, бо в перші віки виникало багато і єресей, і були всякі нелади в Церкві, але це були ненормальні явища, і брати їх, як зразок, і наслідувати їх — і нерозумно і недоцільно.

Третій "митрополит" УАПЦ і агент ДПУ Іван Павловський

Що ж до твердження, що акт висвячення пресвітерами єпископа був вимушений, що "Собор" був в скрутному стані, що він не міг "кину­ти свою Церкву, (яку?) на вірну смерть зараз після її народження" (а хіба вона народилася?), що на Україні не було серед єпископів свідо­мих українців, що російський єпископат ставився вороже до Української Церкви і т. д., — з цим ніяк не можна погодитися.

Перш усього, не всі рос. єпископи ставилися вороже до Української Церкви. Сам тодішній Патріярх Тихон без усякого натиску згодився був на автономію Української Церкви й призначив для неї Екзарха, а також благословив рукоположити кількох нових єпископів-українофілів. Українські єпископи під проводом Екзарха України митр. Михаїла обговорювали вже й питання автокефалії, і з цього приводу Соборно було прийнято відповідні початкові документи. При дальшій вірній роботі, виваженості і послідовності з боку українців, Патріарх Тихон би по­годився і на Автокефалію. Саме він канонічно міг дати її, адже навіть будучи автокефальною, українська Церква деякий час формально ще була б у його юрисдикції, аж поки б не оформила цієї автокефалії з іншими патріярхами і Церквами-сестрами, що вже було б слідуючим етапом.

Насправді чимало старих єпископів добре ставилися до української Церкви.

Архієпископ Феофан (Бистров) Полтавський погодився був на відкриття в Полтаві у 1918 році парафії з українською мовою Богослужби*), *(Архієпископ Феофан — чистий росіянин з походження й переконання. Перед Полта­вою був духівником царя Миколи II). Єпископ Одеський Олексій спів­чутливо віднісся до автокефалії укр. Церкви і не очолив її тільки тому, що не був українець.

Далі, були серед єпископів на Україні і українці, як Архієп. Парфеній (Левицький) Полтавський і Архієп. Агапит Катеринославський, та й інші. Деякий час Архієп. Парфеній опікувався українською Церквою, поки не було єпископів у деяких єпархіях, та поки не був призначений Екзарх. Ні він, ні вл. Агапит не могли раптово дати згоду на висвячення нових єпископів, як цього вимагала Церковна Рада, бо єпископів не висвячують без попе­реднього іскусу, а від них вимагали дати згоду на висвячення невідомих їм священників без всяких застережень. На це вони, звичайно, не могли згодитися, але й не дали категоричної негативної відповіди. З того, що Орлик і Погорілко, кандидати на єпископів від Ради, повернулися з відповіддю від Агапита і Парфенія в самий день відкриття "Собору", видно, що все робиться наспіх, що не всі можливості були використані, що організа­тори "Собору" працювали нервово; їм не терпілося оформити і очолити власну “Українсь­ку Церкву”, а як це зробити не знали, бо не мали ні досвіду, ні уміння.

А час і обставини були надзвичайно сприятливі для цього. Большевики в той час ще не дуже втручали­ся в церковні справи і не поспішали з ліквідацією Церков. Серед єпископів, що займали єпархії в кол. Росії, було багато українців (До одного з них, Антоніна Грановського, що проживав у Москві, зверталася Ц.Р., і він був погодився їхати до Києва, а потім відмовився з-за хвороби). Можна було вибрати серед цих єпископів-українців найбільш свідомих і перевести їх на вдові єпархії на Україні, проти чого не міг би протестувати і Моск. Патріярх. А потім скликати Церковний Собор із всіх сущих в Україні єпископів (в нормальні часи їх було до 20—25), з представників духовенства від кожної єпархії і від мирян, включивши і видатних богословів і учених. Такий Собор був би дійсно Всеукраїнським Церковним Собором, і з ним мусіли б усі рахуватися. Постанови цьо­го Собору були б формально канонічні і обов'язуючі для всього духовен­ства і мирян України. Українська Церква стала б на твердий грунт і не було б того хитання, отаманії, сектантства, розбіжности, що так пишно розцвіли в Укр. Церкві після так званого "Першого Всеукраїнського Церковного Собору 1921 року".

Може співучасники "собору 1921 року" були дійсно глибоко релі­гійні люди, щирі патріоти, горіли бажанням зробити добро для Укра­їнської Церкви, але серед них мало було людей, що могли б передбача­ти наслідки своєї роботи, зрівноважити всі "за" і "проти" рішучих револю­ційних постанов "Собору". Більшість горіла бажанням негайно перетво­рити, перебудувати Церкву, мало рахувалася з труднощами та з існую­чими умовами, з традиціями і складом тодішньої Української Церкви.

Що учасники з'їзду хотіли вирвати Укр. Церкву із під влади Мо­скви, унезалежнити її, фактично зробити її автокефальною — це зрозумі­ло. Але, як це зробити, цього вони не знали. Від того й ті хитання, розбіжність, що виявилася серед учасників.

Але є дещо зовсім незрозуміле з того, що робилося й говорилося на цім з'їзді. Наведемо слова Липківського. "Загальна думка всіх була така, що питання про єпископат мусить бути вирішене на соборі оста­точно, щоб там не стало, бо роз”їхатися соборові, не вирішивши цього питання, розійтись по домах без єпископа — це значить кинути свою Церкву на вірну смерть зараз після її народження". ("Ц. і Нарід" ч. 9. 49 р. Ст. 20).

Про яку "свою Церкву" йде тут мова? З'їзд же зібрався, щоб вирішити справу Укр. Церкви. А Укр. Церква існувала ж, мала 30 міліонів вірних, духовенство, єпископів, мала навіть свою "автономію": їй не треба було ні народжуватися, ні вмирати. Видно, справа вже йшла про якусь нову Церкву, "свою", що щойно народилась. А чи дійсно вона народилася, і з кого ж вона тоді складалася? Із тої невеликої групи людей, що були на з'їзді? Але ж ще ніякої Церкви не було, ніхто її не оформив, вона могла існувати тільки в уяві учасників з'їзду.*) *( Ще ж не було ні одного єпископа в цій "новій Церкві", а хто не з єпископом, той не в Церкві. Тому вираз "наша Церква" не має нія­кого сенсу).

А що ж тоді станеться з Укр. Церквою, яку збиралися рятувати і відривати від Москви? Чи вона вже актом "Собору" перестане існувати? А чи згодяться на це міліони вірних, чи признають вони нову Церк­ву і чи приєднаються до неї? Їх покищо ніхто про це не питав і їхньої думки ніхто не знає. А може й не варті вони, щоб хтось поцікавився їхні­ми думками. Досить того, що "Собор" вирішить. (Липківський пише про церковний поділ в укр. народі: "Але не благодать головним чином ділила нарід, велика маса в ній мабуть і не розуміла" ("Церква і Нарід", ч. 9. рік 1949)).

І "Собор" (будемо його так називати) вирішив заснувати нову свою Церкву, поки що без вірних, бо не можна формально вважати чле­нами цієї нової Церкви, тих випадкових глядачів, що зібралися із цікавости до Св. Софії, щоб подивитися на надзвичайну церемонію посвя­чення громадою "миром" нового митрополита і нових єпископів. Собор дійсно "висвятив" митрополита і єпископів покладанням рук священників і мирян, передавши їм таким чином "благодать св. Духа". Формально цим актом собор закінчився, і нові єпископи роз'їхалися по своїх єпархі­ях організувати нову церкву. А тому, що в єпархіях вже були в той час архиєреї і священники, що не визнавали постанов "Собору" і не вважа­ли нововисвячених архиєреїв за дійсних єпископів, почалася боротьба. Часто в парафію, особливо "хлібну" призначала нова церковна влада нового настоятеля із своїх прихильників. Парафіяни ділилися на два во­рожі табори. Представників "нової Церкви" підтримувала по більшости збольшевичена частина парафіян, правда, менш численна, зате більш активна, що силою намагалася захопити церкву. Часто перед службою біля церкви відбувалися не тільки дискусії, але й бійки. Найбільшу ак­тивність проявляли баби. Прямо з базару, з кошиками, приходили вони під церкву; починалася з початку словесна "пря", а потім летіли в повіт­рі кошики, бараболя й інша ярина, а часто і волосся "борців за віру". Переможені з соромом відходили з поля бою, а переможці з тріумфом вводили свого панотця і урочисто його інтронізували на новій посаді. А дійсно віруючі, що хотіли помолитися, йшли за десяток кілометрів до церкви, де правив справжній священник.

Все це ніяк не сприяло поглибленню віри і підривало авторитет і Церкви і духовенства. Представники липківщини надбали назву "самосвятів", і ця назва так за ними й залишилась на Україні. Розхита­на і без того революцією і большовицькою агітацією Церква остаточно підупала, і, треба правду сказати, велику ролю в цьому відіграла "липківщина".*). *(Липківці висвячували на єпископів не з чорного духовен­ства, не з монахів, а з білого духовенства, установили жонатий єписко­пат, ввели повторний шлюб для духовенства в разі овдовіння).

До революції населення України відносилося до священників, не дивлячись на те, що дехто з них не відповідав свойому призначенню, з пошаною, як до осіб, що відріжняються від звичайних людей і своєю освітою, і своєю ролею в церкві і головне тому, що це були люди посвя­чені. А особа єпископа навіть була осяяна якоюсь авреолею святости, бо на єпископа висвячували людей, що пройшли довгий шлях монастирсь­кого монашого життя, людей вже на схилі свого життя, про котрих жит­тя і поводження ніколи не можна було сказати чогось прикрого.

Дії ж "Собору" 1921 року змінили цей погляд. Тепер запанувала думка, що священники і архиєреї — це звичайні люди, і кожний миря­нин може бути попом, або єпископом, коли громада покладе на нього руки. Коли це можливим було на "Соборі", то чому цього не може зробити люба громада? Ріжниця буде тільки в кількости учасників. А чим тоді православні будуть відріжнюватись від старовірів (безпоповців), бап­тистів, протестантів і т.п.?

Який мир і згода могла бути в Церкві в Україні, коли її не було і на "Соборі". Із всіх учасників "Собору" в числі 400 (по іншим відомо­стям 500) приняли участь в голосуванні тільки 262 члени (294?), а решта покинула "Собор”, не бажаючи приймати участь у висвяті єпископів покладанням рук простих попів і мирян, в т.ч. й жінок. Залишили “Собор" і деякі з священників, в тому числі і намічений раніш кандидат у єпископа о. Павло Погорілко. Священників з початку на "Соборі" було всього 60.

А постанова "Собору" висвятити митрополита і 12 єпископів для окремих частин України повела до посилення боротьби між православ­ними. В кожній єпархії з'явилося по декілька єпископів: до тихоновців (автономістів), обновленів, живоцерковців, добавилися "липківці". Та­кож поділилися парафії. І всі ці "служителі Церкви Христової" поборю­вали один одного, запевняли, що вони тільки є справжніми священно­служителями, наполягали на політичну і патріотичну свідомість вірних, намагалися захопити найбільше парафій, вносили розлам у Церкву, за­туманювали голови вірних, забуваючи, що віра Христова — це віра зго­ди, братерства і любови. Чи не про таких "святих" казав Шевченко:

"Мій Боже милий! Як то мало

Святих людей на світі стало!

Один на другого кують

Кайдани в серці, а словами,

Медоточивими устами

Цілуються, і часу ждуть,

Чи швидко брата в домовині

З гостей на цвинтар повезуть?..

                                          (Подр. ХІІ Псалму).

І ця боротьба точилася в той час, коли червоний полоз все міцні­ше зтягував свої кільця, душив Україну, коли скрізь вишукували самостійників, коли всі в'язниці і льохи ЧК були повні українців, коли розстрілювали людей без числа. Чи в цей час треба було вести бо­ротьбу в Церкві? Чи в боротьбі було призначення священнослужителів? Чи не забули вони про "ісповіданіє віри"? Чи пам’ятали вони, як Св. Миколай не побоявся кари і зупинив руку ката, що вже той заніс з мечем над головою засудженого? А інші приклади мучеництва світочів Церкви? А хто із церковних діячів підняв свій голос проти розстрілів, тортур, знущання? Один тільки письменник В. Короленко в Полтаві не побоявся виступити перед ЧК на захист заарештованих і спас не одного від наглої смерти.                                  

А ми в цей час захоплювалися політикою, вели між собою бороть­бу, "спасали" Церкву, сперечалися, улаштовували церковні "Собори", проливали "рясні сльози", висвячували один одного в єпископи.

Коли читаєш тепер ріжні статті в часописах про липківщину, про "Собор" 1921 року, про значення цієї події, або натрапляєш на спогади учасників цього "Собору", то дивуєшся, як люди можуть перебільшувати, прикрашувати, відступати від істини, давати зовсім неправдиве на­світлення фактів.

Так проф. Наталія Василенко-Полонська пише ("Дніпро", 1949, ч. 10): "Краса богослуження, українська мова, українські звичаї, участь мирян в церковному житті приваблювала українське населення і зв'язувала сучасну Церкву з її далеким минулим". Що до "краси бого­служення", то можна тільки дивуватися твердженню, що ця краса з'я­вилася тільки в липківській Церкві. Але ж священники залишалися ті, що були і раніше, не всі ж вони були нового свячення, а більшість, і значна, були старі; то виходить, що вони раніш правили без усякої краси, а нахил до неї у них з'явився тільки після того, як вони приєдна­лися до липківців. Це незрозуміле. Подруге — українська мова вжива­лася і раніше в деяких церквах, до "Собору"*), *(Див. В. Козуб. Початки українізації Церкви нa Полтавщині. "Наша Культура", ч. 2, 1951 р.), а після "Собору” вона не могла відразу запанувати в богослуженні, і в більшості церков обмежувалися читанням апостола, євангелії і про­повіді українською мовою, бо перекладу всієї служби не було. Ми й те­пер ще не маємо повного перекладу усіх богослужб, а ті, що маємо, має­мо в деяких редакціях, не скрізь подібних і якісних, причому деякі молитви пере­кладені невірно, або якоюсь дубовою мовою, що ніяк не сприяє красі богослужб. Треба ще багато часу, щоб виробити відповідний художній текст молитов.* *(Ми, наприклад, ще й тепер не маємо точного перекла­ду навіть "Херувимської". Для доказу візьмімо дві редакції: 1) "Всякую журбу життєву відкладімо тепер! Щоб царя всіх підняти, якого невидимо несуть чини Ангельські" /"Укр. Правосл. Молит." "Слово Істини". Він. 1950/. 2) "Відкладімо нині всякі життьові турботи. Піднімімо ж ми царя всіх, що його, як переможця, Ангельські чини несуть невидиме". (Переклад. Комісія. Луцк. 1932)). Тут видно нерозуміння грецького тек­сту. У слов’янському перекладі теж осталося неперекладеним слово "до-ріофоруменос", і на його місце поставлено "доріносіма". Тут аналогія з проголошенням римськими вояками "імператора", якого вояки підні­мали і несли на списах, складених певним засобом. Ангельські чини та­кож несуть "царя всіх". Наші ж перекладачі, видно, зовсім не розумі­ють, про що йде мова. В першій редакції це слово зовсім не перекладе­но, а в другій замінено словом "переможець", що зовсім не відповідає змісту. Теж те саме й зі словами "журба" і "турботи". В інших молитвах таких розходжень ще більше.

Що ж до участи мирян в церковному житті, то в цьому відношен­ні треба зазначити якраз зворотне явище: активність мирян зменшуєть­ся; частина відходить від церкви з-за неладу і боротьби, що точилася в церковних кругах, а частина, особливо службовці, не бажали наражуватися на неприємности з боку влади і професійних союзів, які косо ди­вилися на тих, хто був усердний до церкви. Часть же в церковному жит­ті політиканів не можна вважати поширенням і поглибленням церков­ного руху. В твердженні шановної пані Василенко-Полонської більше поезії, чим відображення дійсного стану речей.

Ще більше вражає неправдоподібність те число єпископів, свя­щенників і парафій липківської "Церкви", яке пoдають часописи. П. Ва­силенно-Полонська подає, що в 1927 році в цій Церкві було 95 єпис­копів і 10657 священників (Ibidem); Проф. Дорошенко нароховує 2000 парафій, а проф. Завітневич в одній і тій же статті нараховує і 30 і 28 єпископів і тисячі парафій ("Наш Вік", 1951, ч. 13, Торонто)* *(Наведімо ще одне твердження: "Наприкінці 1926 року Українська Ав­токефальна Православна Церква нараховувала в своєму складі 32 єпи­скопи, коло 3.000 священників, та 2.160 церковних парафій з числом ак­тивних парафій (видно треба читати "парафіян") десь коло 6.000.000". (До історії УАПЦ". "Новий Шлях", ч. 64. 1952 р. Передрук з "Укр. Ві­сті", ч. 33—34. 1952 р.)

Кому ж вірити? Хто подає дійсні числа?

Видно, що шановні автори мають не зовсім ясне уявлення про дійсний стан річей. На Україні було всього 9 єпархій: Полтавська, Чер­нігівська, Харківська, Катеринославьска, Херсонська, Київська, Волинська, Подільська і Холмська (не рахую Басарабської і Таврїї.) У кожній парафії сидів правлячий єпископ і вікарний; тільки в Київсь­кій та Волинській було по 3 вікарних. А коли взяти число єпископів і священників, що їх подають вищезгадані автори, то вийшло б, що май­же в кожному повітовому місті був єпископ, а всі 10 тисяч парафій України належали до липківської Церкви.

Коли ж вірити шановним авторам, що до 2 тис. парафій належа­ло до липківської Церкви, то виходить, що 8 тисяч парафій не визнавали "липківщини". Себто не так то великий вплив був в Україні новоствореної УАПЦ 1921 р. Всіх парафій в Україні нараховували до 10.000.

А в дійсному цього не було і не могло бути. "Липківщина" поши­рювалася головним чином у Київі і його околицях. Чим далі від Київа, тим меньше помітно було її вплив. Не було майже зовсім липківських парафій на Волині; зовсім мало їх було на Чернигівщині і Катеринославщині, а в віддалених від Київа місцевостях України навіть не чули про існу­вання липківської Церкви. Багато ще було в Україні священників і єпи­скопів "тихонівців"; були обновленці і живоцерковні і дехто з них вжи­вав української мови при відправі богослужб; більшість правила сло­в'янською мовою, але всі були вороже наставлені проти "липківщини".

Залишається ще одне перебільшене твердження прихильників "липківщини". Вони запевняють, що ця церква найбільше постраждала від переслідування червоної влади. Проф. В. Завітневич пише: "Тяжкий і страдницький шлях, шлях іспитів і терпінь пройшла свята Українська Православна Автокефальна Церква (липківська) за останні 30 років. Смертю мучеників пострадали за неї Митрополит Василь Липківський, Митрополит Микола Борецький, благовісник УАПЦ проф. В. Чехівський, 28 єпископів УАПЦ, тисячі священників і мільйони вірних. УАПЦ — Церква-мучениця. Числом своїх мучеників вона перевищила число мучеників Христа за всі часи християнства" ("Наш Вік", 1951).

Цей панегирик свідчить про надзвичайну прихильність шановно­го професора до липківської Церкви, та не освітлює дійсного стану рі­чей. Для большовиків всі церкви були однакові, і до всіх вони ставилися вороже, і коли в кінці 20-х років почалась ліквідація Церкви, то в першу чергу постраждали якраз не липківцї, а "тихонівці". ГПУ, користуючись боротьбою, ще точилася тоді серед церковників, почала з ліквідації “тихонівців", обвинувачуючи як "старорежимників, "ретроградів", “елемента" найбільш ворожого до червоної влади; елемента, що не йшов назустріч революції, не хотів поглиблювати революцію в Церкві. Вони були першими жертвами, а потім дійшла черга і до інших формацій. В Північному краї в 30—33 роках на засланні було чимало єпископів і багато священників, головно росіян. Були волинські єпископи Аверкій і Леонтій (росіяни) і чимало українських священників і мона­хів – “тихонівців” з Полтавщини, Чернігівщини, інш. укр. губерній, але "липківців" ще там не було. Можливо, що вони опинилися там пізніше.

Що ж до мільйонів вірних, то вони були замучені, закатовані і за­слані незалежно від їхньої принадлежности до тієї чи іншої Церкви, і вже тоді, коли липківська Церква майже була зліквідована. Переслі­дування української інтелігенції, політичних діячів, заможнього селян­ства — мало дещо інші причини, що не мали нічого спільного з церков­ними справами. Липківщина поступово завмирала на Україні не тільки тому, що її переслідувала влада, а головне тому, що в самій собі вона не мала родючого грунту для нормального розвитку; їй найбільше шкодила внутрішня хворість — "самосвятство" — що найбільше і прискорило її завмирання.

До 40 років Церква в Україні майже цілком була зліквідована, чимало громад пішли у підпілля, утворивши Тихонівську Катакомбну Церкву. Залишилося декілька легальних парафій, переважно на  цвинтарях, по великих місцях у Київі, Харкові, Полтаві, Житомирі. Мало залишилося священників, і зовсім не було єпископів.

Щодо Липківської "церкви", то вона остаточно вмерла, і про її існування, або від­новлення на Україні в нашу добу, нічого і мріяти. Православною вона ніколи не була, бо порушила Канони св. Православної Церкви. Сам Липківський каже: "Започатковано нову течію благодаті, що вже ніколи не зіллється з старим річищем Правослaвія" (Див. “Слово Істини”, 1949р. Ч. 10-11, Ст. 15.) .

Липківська "церква" вмерла, але залишилася "липківщина", що нею просякнуті ті церковні українські формації, які утворилися за ме­жами України. Ця "липківщина" багато пошкодила церковним форма­ціям і не дала їм можливости нормально розвиватися. Цих "формацій" чотири  (тут не йтиме мова про ієрархів, духовенство і паству Української Автономної Церкви, що на еміграції влилися до РПЦЗ, як і про парафії українців у складі Грецького Екзархату та інш. дещо дрібніші українські формації та єпархії, – прим. Ред. “ЦВ РІПЦ”)  :

1.) Перша "церковна формація" за межами України — це УАПЦ, на чолі якої стоїть митрополіт Полікарп (Сикорський). Історія цієї форма­ції така:

У 1941 році, коли терен України було захоплено німцями, Митро­полит Діонісій Варшавський, голова Польської Автокефальної Правосланої Церкви (законність автокефалії якої категорично не визнавав Св. Патр. Тихон, – прим. Ред. “ЦВ РІПЦ”), одноосібно, без Соборного погодження призначив тимча­совим адміністратором Польської Автокефальної Церкви на зайнятих німцями укра­їнських місцевостях вікарного Луцького єпископа Полікарпа (Сікорського). При цьому це питання навіть не було погоджено з його правлячим архієреєм – щирим українофілом Архієп. Олексієм (Громадським), в чому варшавський митрополит виявив неканонічне втручання в межі чужої єпархії. До того ж вікарний єпископ за канонами не може здійснювати хіротоній не те щоб єпископів, а й навіть священників, адже це виключна прерогатива правлячих архієреїв, які мають такі питання вирішувати Соборним чином. Отже митр. Діонісій Варшавський, призначивши вікарія Полікарпа “адміністратором”, рекомендував йому радитися у важливих справах з перебуваючим на покої єписко­пом Пінським і Поліським Александром (Іноземцевим) і не висвячувати більше, як двох нових вікарних єпископів. Та Полікарп через деякий час, заручившись підтримкою німців, став ігнорувати поради митр. Діонісія Варшавського, утворивши власну УАПЦ. Висвятивши з Александром двох вікарних єпископів Ігоря і Ніканора, він на цьому не зупинився і висвятив ще 10 єпископів: Михаїла, Фотія, Платона, Сильвестра, Володимира, Вячеслава, Мстислава, Геннадія, Григорія і Сергія. Всі ці ново посвячені єпископи організували власну незалежну автокефаль­ну Українську Церкву (УАПЦ), звернулися до всіх Патріярхів і Голів незалежних Православних Церков, повідомляючи їх про цю подію, і на своїм Соборі 1942 року самочинно проголосили єп. Полікарпа Митрополитом і го­ловою УАПЦ. Цим анулювався зв’язок з Митр. Діонісієм Варшавським і Православ­ною Автокефальною Церквою в Польщі.

Собор УАПЦ на чалі з єп. Полікарпом Сікорським, 1942 р.

Та ця Церква й до цього часу не визнана ні одним патріярхом і ні одною Церквою-сестрою, не дивлячися на всі заходи УАПЦ щодо моли­товного поєднання з другими Православними Церквами. Причин тако­го негативного становлення других Церков до УАПЦ є декілька.

Перша причина. Митрополита Полікарпа судом єпископів під го­ловуванням Московського Патріярха позбавлено у 1942 році сану, і всі його вчинки є недійсні, себто й свячення ним єпископів, оскільки Луцький вікарій Полі­карп фактично визнав зверхність Московського Патріярха: він викону­вав розпорядження екзарха України, архиєпископа Миколая (Ярушевича), що жив у його мешканні в Луцьку, сослужив з ним, висвятив навіть з ним єпи­скопа, на ектеніях поминав місцеблюстителя митр. Сергія (Страгородського) Московського, молився за "предержащую власть", себто за Сталіна і т.ін. І хоч писемного прире­чення не подав і не зірвав офіційно своєї підлеглости митр. Діонісію, але суд вважав, що de facto він визнав зверхність Москов. Патріярха, і цього було досить, щоб, після попередження, його позбавили сану.* *(Див. "Русская Православная Церковь и Великая Отечественная война. Сборник Церковних Документов. Издание Московской Патриархии, в 1947).

Суд цей можна б було уневажнити, коли б ще в цю справу перед патриярхами втрутився м. Діонисій, як голова Автокефальної Прав. Церкви в Польщі, визнаній томосом Царгородського Патріярха 1924 ро­ку. А єп. Полікарп фактично і юридично ще не порвав з цією Церквою. Та на жаль, УАПЦ знехтувала цією справою; зв’язок з Польською Церквою було одноосібно зірвано, єп. Полікарпом під умовляннями липківців перестав визнавати над собою митр. Діонісія Варшавського, і сам себе проголосив митрополитом, і ніхто не пробував опроте­стувати постанову церковного суду над ним. Тож присуд було доведено до відома Патріярхів і сестер-церков; ті не мали підстав не визнати його правильним, і цей суд тяжить над усією УАПЦ, яку патриярхи і сестри-церкви вважають неіснуючою, а єпископів її позбавленими сану, тому й не входять з нею в "молитовне єднання".* *(УАПЦ 1942 р. намагалася ввійти в молитовне єднання з другими церквами. Вона звернулася до Руської Зарубіжної Церкви, але Синод цієї Церкви відповів, що він такої Церкви не знає, а щодо єпископів, то вона може "прийняти їх окремо кожного в залежності від їх вини". (Укр. Календар на 1948 р. Мюнхен, Ст. 77—78)). Митроп. Іларіон (Огієнко) на пропозицію "молитовного поєднання" поставив деякі питання, щодо канонів 1942 р. і відношення цієї Церкви до "липківщини". Синод УАПЦ (42 р.) не дав відповіді на поставлені питання, а дальші стосунки з м. Іларіоном поставив в залежність від майбутньої діяльности Митр. Іларіона, зважаючи на його від’їзд до Канади.

А до того УАПЦ 42 р. на початку свого існування визнала т.зв. “київські канони” 1921 року (липківські) і постановила прийняти до свого складу священни­ків липківського свячення в "сущому сані", себто "оскоромилася", впа­ла в єресь, бо “канони” 1921 року всі канонічні Церкви вважають єрессю.* *("На цьому ж Соборі (1942) ухвалено приймати в сущім сані духовенство висвяти 1921 р. ("Архипастирське повідомлення" єп. Сильвестра. "Укр. Вісті", 37-38 1949 р.)). Правда, згодом вона змушена була назовні за­судити ці канони, і під кінець фактично відмежуватися від липківщини, але та церковна безпринципність і “солітургісаніє” з липківцями, влиття їх в “сущому сані” надто пошкодило канонічності УАПЦ.                                                     

Серед проводу УАПЦ не було твердого переконання в беззапе­речній канонічності церковної формації 42 р. Усі вище приведені фак­ти примушували застановлятися декого над питанням канонічности. Ще в 1947 р. (Див. Укр. Прав. Календар 1947) на доповіді перед Сино­дом УАПЦ проф. Власовський твердив, що наша Церква (себто УАПЦ) "неправно-канонічна", базуючись на тому, що вона ще "не визнана інши­ми церквами, і не є в молитовному єднанні з ними". Такого ж приблизно характера є вияснення єпископа Сильвестра: "Український єпископат, єднаючись із царгородською патріярхією через Блаженнішого Діонисія, має два види: ті, що належать до Автокеф. Церкви в Польщі, мають го­лову Церкви, що залившився в Варшаві, а ієрархія УАПЦ залишилася структурно невикінченою, бо при німцях неможливо було відбути елекційний Собор для обрання голови Української церкви. На еміграції Си­нод і Собори єпископів УАПЦ очолює український ієрарх сусідньої Церкви-Сестри, як старший хиротонією й саном (Митр. Полікарп)". "Єднан­ня церковних сил на часі поза межами Батьківщини, бо в ньому має визріти те, що мусить здійснитися тільки на Україні за участю обранців від мирян і духовенства — Елекційний Собор". ("Українські Вісті" 1949 р. ч. 38. Neu-Ulm).

"Першою турботою і обов'язком української ієрархії на Україні стане скликання Елекційного Собору для обрання голови Церкви" (ibi­dem).

Це "архипастирские повідомлення" єпископа Лубенського і Мир­городського Сильвестра викликало незадоволення серед єпископів УАПЦ, і йому прийшлося вияснити в пресі, що це його власні думки, і він їх відкликує, а коли, будучи вже єпископом у Австралії, він ще раз виступив у пресі з прихильним словом про митр. Іларіона (Огієнка), і виявив свою самостійність, то Синод УАПЦ відправив його "на покой", себто забо­ронив йому виконувати обов'язки єпископа.* *("Формація 1942 р." була дуже обурена виступом єп. Сильвестра і вона вважала себе безумовно канонічною викінченою структурно і при тому Церквою, що має всеук­раїнське значення, а митр. Полікарп вважав себе законним головою цієї Церкви, правно обраним і вже нічим не зв'язаним з Варшав. митроп. Діонисіем. А тут єпископ, що є в складі УАПЦ, прилюдно виступає з якимись "єретичними твержденнями").

До всього цього ще треба додати, що прихильники УАПЦ з само­го початку повели уперту боротьбу з так званими "автономістами". П'ять єпископів, на чолі з архиєпископом, а потім митрополитом Олексі­єм (Громадським), не хотіли зірвати з Вселенським Правослвієм, вийти з авто­номної Церкви й приєднатися до УАПЦ, а також признати правомочни­ми “священників” липківського свячення, яких вони відверто називали "самосвятами". Ця боротьба прийняла була дуже гострий характер: більш активні автокефалісти, охоплені патріотичним запалом, іноді на­падали на парафії автономних священникив, виганяли їх з парафій, іно­ді навіть били й передавали парафію автокефалістам.

В 1943 році всеж прийшли до згоди і встановили мир, та не надовго. Боротьба знов розгорілася, але після вбивства бійцями ОУН(м) митрополита Олексія (Громадського) “автономісти” слабіють і вже не відіграють такої помітної ролі в суспільно-церковному житті. Згодом, на еміграції єпископи, духовенство і паства цієї поміркованої української формації влилися до РПЦЗ.

Всі ці особливості церковної формації 42 р.: липківщина, присуд єпископського суду, неоформленність ієрархії, надмірна заполітизованість, внутрішні нелади й хаос — привели до того, що ця формація не була визнана ні патріярхами, ні Православними Церквами-Сестрами, як окрема Церква, не була вона визнана і як Церква канонічна, і в молитовному єднанні їй було відмовлено. Себто УАПЦ не є власне церква ні автокефальна, ні кано­нічна, раз не входить до складу Вселенської Церкви, а без поєднання з сестрами-церквами не можна вважатися членом Вселенської Церкви, тому вона і може трактуватися тільки як "церковна форма­ція", а не церква.

В останні роки УАПЦ поступово розпадається: єпископ Платон вмер, єпископ Сильвестер вибув із складу УАПЦ і провадить церковну роботу на власну руку в Австралії; Архиєп. Михаїл ввійшов у склад Канадійської Церкви, порвавши з УАПЦ; Геннадій й Мстислав приєдналися до Івана Теодоровича; Григорія Огійчука позбавлено сану Синодом УАПЦ, і він організував власну "народоправну церкву" (т.зв. “УАПЦ-Соборноправна”, яка офіційно повернулась до єретичних т.зв. “Київських Канонів” 1921 р., нині входить до складу УПЦ-КП Філарета Денисенка і має в США трьох єпископів, – прим. Ред. “ЦВ РІПЦ”) ; Вячеслав прийняв другу хіротонію і перейшов до Руської Православної Зарубіжної Церкви; Ігор в USA веде незалежну лінію, хоч і вважає ще себе в складі УАПЦ. Єп. Володимир теж прибув до USA й тримає себе в блискучій ізоляції. Митроп. Полікарп і Ніканор залишилися в Европі, як останні могікани колишньої УАПЦ.

Вірні, що належали до цієї "церковної формації", залишилися в Україні, де влилися до РПЦ, а та невеличка частина їх, що виїхала за кордон, розсіялася по всіх усюдах і включилася до інших "формацій". По суті УАПЦ формації 1942 року в Європі засуджена на вмирання, як і "формація 1921 року".

2.)  Друга "церковна формація" — це УАПЦ в USA (а раніш і в Ка­наді), на чолі якої стоїть Іван Теодорович.

В 1923 році з радянської України ВЦРадою В.Липківського було направлено до Америки Подільського і Винницького “єпископа” липківського свячення Івана Теодоровича. Українці раділи, що мають свого єпископа, що вини ма­ють зв'язок через нього з Золотоверхим Києвом і Св. Софією, що вони є частина УАПЦ, в благодатності якої ще ніхто тоді не мав сумніву. Та ця ідилія тяглася недовго, й сам Теодорович почав сумніватися в каноніч­ності свого свячення. Час минав, зв'язок з Київом перервався, піднесе­ний патріотичний настрій ущух; нова країна, нові умови, нові відносини поступово діяли і вимагали деяких корективів. Теодорович побачив, що інші православні Церкви в USA з ним не рахуються, не визнають ні його єпископом, ні очолювану ним Церкву канонічною.*) *(Не визнава­ли його за єпископа і неправославні Церкви, як католицька і єписко­пальна). Виходило, що хоч липківці й поклали в Київі один на одного руки, хоч і одяглися в архиєрейські ризи, наділи на себе мітри й пана­гії, які зберігалися в ризниці Софійського Собору, як і iсторичні релік­вії, хоч і закріпили це на світлині, але від цього вони не стали єписко­пами.*) *(Цікаво, чи й досі о. Теодорович носить митру і панагію, як па­м'ятку про незабутні дні "Першого Всеукраїнського Церковного Собо­ру"?) А коли в Київі було розв'язано Церковну Раду, Теодорович опи­нився на роздоріжжі. То він вперто твердить про благодатність свойого свячення, та намагається нав'язати стосунки з Патріярхом. Він вже від 1928 року думає про "поправку" до своєї хiротонії, а чим далі тим біль­ше хитається у своїх думках щодо правильности своєї хiротонії. В 1930 році він веде переговори з Патріярхом і не від того, щоб піддати­ся під його юрисдикцію, але з умовою, що за ним буде визнано його єпи­скопський сан. А в 1935 він згоджується навіть на другу хiротонію. Із цих заходів нічого не вийшло, бо в 1930 році не було згоди патріярха, а в 1935 році проти повторної хiротонії різко запротестувала Канадійська Церква, що твердо стояла на благодатності "липкiвського" свячен­ня. А Теодорович тоді був на чолі Канадійської Церкви і мусив рахува­тися з її консисторією. Так тяглося до 1947 року, коли нищівного удару Теодоровичу завдала УАПЦ 1942 р. Виникло питання про об'єднання між Канадійсько-Американською УАПЦ Теодоровича і Церквою Полікарпа. Церковна формація 1942 року зазначила, що це по­єднання бажане при умові повторної хiротонії Теодоровича, себ­то вона не визнавала благодатними єпископів і священників "липківців")* *(Теодорович ставив умову, щоб його підвищили в сан митрополіта, при чому засіб цього підвищення мусив залежати від УАПЦ. Йшла мова про "хіротонію і хіротесію", але він ніяк не сподівався, що УАПЦ так гостро поставить це питання і визнає його "неблагодатним".) Це повело до того, що Теодорович мусив покинути "з миром" Канадійську Церкву, яка до того так уперто обороняла "благодатність" липківщини, а тепер визнала свого єпископа "неблагодатним", визнала правильною думку Синоду УАПЦ 1942 р., і прийняла єп. Мстислава, кот­рого благословив очолити Канадійську Церкву митр. Полікарп, підступом вчинивши тим розкол в єпархії Теодоровича.

Теодоровичу нічого не залишалося тепер, як тільки замкнутися в своїй американській єпархії і уперто обороняти "благодатність" свого архиєрейського сану.

Невідомо в подробицях, як точилося внутрішнє життя в цій Церк­ві, і які діяли в ній пружини, а що вони діяли, це видно із тих подій, які виникли в 1949 році. "26—28 серпня 1949 року під час Божественної Лі­тургії в Ню-Йорку, що її спільно правили екзарх Александрійського патріярха митрополит Христофор і архієпископ Мстислав, над Іваном Теодоровичем була завершена хіротонія названими владиками, згідно з правилами Св. Апостолів". Себто було підтверджено остаточно, що арх. І. Теодорович не був до цього часу "благодатним" єпископом, а тільки священником, і всі його дії, як єпископа, уневажнюються, в то­му числі і свячення ним священників. Ця подія в тодішній пресі була відмічена низкою статтів, де багато писалося про об'єднання двох фор­мацій УАПЦ — 1921 і 1942 рр., а також про те, що це є початок об'єднан­ня всіх існуючих українських Церков в одну неподільну українську Ав­токефальну Церкву. Деякі автори допустили не зовсім переконуючі пе­ребільшення, наприклад: "Принявши в 1949 році ще одну хиротонію від екзарха Христофора, Митрополит Іоан остаточно ствердив перебування Української Православної Церкви (якої формації?) в складі Вселенсько­го Православія і назавжди припинив боротьбу довкола питання про благодатність і канонічність її єпископату!" (Проф. В. Завитневич. "Со­бор Визволення Укр. Прав. Церкви". "Наш Вік", ч. 13—1951) Чи так во­но є в дійсності? Чи хіротонія арх. Теодоровича дійсно має таке велике значення для всієї Укр. Церкви? Невже тим, що він приняв "ще одну хи­ротонію", він ствердив цим перебування Укр. Пр. Церкви в складі Всел. Православія? А як прийме ще одну, третю хіротонію, то ще більше це ствердить? А мабуть воно так і буде, бо в хіротонії приймав участь єп. Мстислав, у канонічности якого теж не все в порядку. А більше всього дивує те, що майже ніодна газета не зачипає питання: а як же стоїть справа з тими священниками, що їх насвятив Іван Теодорович, на що він не мав ніякого права, бо був звичайним тільки священником, а священ­ник не може висвячувати ні священника, ні діякона; це прерогатива тільки єпископа.

Вже в 1935 році. І. Теодорович заявив, що він висвятив 11 свящ. для Канади, 10 для USA і 2 для Півд. Америки ("Рідна Церква", ч. З за 1938 р.)

А скільки тепер є священників і дияконів в Америці, що їх "по­святив" Іван Теодорович? Раз їхнє "свячення" не є правосильне, то вони не є "священнослужителями", а звичайними мирянами. Як же вони і надалі можуть (без канонічного пересвячення) відправляти Службу Божу і довершувати "таїнства", як євхаристія, сповідь, вінчання і т. д.!

За навчанням Православної Церкви Літургія є найсвятіша і най­вища Служба Божа: "Коли священник відправляє цю чудесну Службу, то він не один стоїть перед престолом, а за свідченням І. Золотоуста, в цей час престол оточують Анголи, і вони дивляться на безкровну жер­тву зі страхом і трепетом і закривають свої лиця від сяйва, що прoменіє від жертви".

Другий учитель Церкви (Св. Василій Великий) каже: "Священ­ник приносить цю високу жертву, і Анголи, з трепетом присутні, слу­жать Йому. Все небо дивується, бачучи божественного Агнця в руках священника: самий ад трясеться, дияволи трепещуть від страху під час цієї жертви і всі сили небесні дивляться на це дивне чудо з найглибшим благоговінням". 

Як же можуть "священники", посвячені І. Теодоровичем, і далі правити літургію? І вони тепер складають об’єднану УАПЦ? Чи вони розуміють, що вони роблять? Який гріх приймають на свою душу? Вони ж простісінькі, звичайні миряни. І такий мирянин на­дягає на себе ризи, бере в руки священні сосуди, до котрих миряни не можуть навіть торкатися, доконує таїнство Евхаристії, сповідає вас і відпускає вам гріхи "властію, данною йому від Бога", якої він не має. Треба не мати ніякої пошани до віри, бути безбожником, щоб допустити таке богохульство.*) *(От мірскаго не священнаго, но простаго человіка, такожде і от клірика, і от діякона, і іподіякона, кромі правильного ієрея, тайна святия Євхаристії никогдаже освятится. Ібо никтоже того священства совершит, і в тяжкоє осужденіє, і в гріх святотатства впадет дерзнувший". (Див. "Ізвестіє учительнеє" в повному Служебнику ст. 239.))

І як міг Теодорович, коли вже сам не вірив в благодатність свого єпикопства, продовжувати висвячувати священників, робити вигляд, що все в порядку, що на ньому спочиває благодать Св. Духа, і що він цю благодать передає смиренним ієреям? На якій основі він продовжує солітургисання з липківцями, "посвяченими" ним до своєї, хоч і неканонічної, але все ж таки пересвяти?

“Не знаю,

Для чого, справді, ми читаєм

Святую заповідь Його?

Чесную кров Його п'ємо,

Мов у шинкарки меду чарку...

О, суєслови!..”

                            (Т.Шевченко. Неофіти).

А богослови пишуть, що "Митрополіт Іван остаточно ствердив пе­ребування Укр. Прав. Церкви в складі Вселенського Православія". Яка ж дійсно Православна Церква, який Патріярх може визнати цю Церкву, ввійти з нею в молитовне єднання, коли в її складі є десятки неблагодатних священників-липківців? А коли Церква І. Теодоровича не може бути виз­нана Патріярхами і сестрами-Церквами, то вона не є в складі Вселенсь­кої Церкви, вона не є Церква, а "церковна формація". А головною при­чиною цього є наслідки "липкивщини", що її так трудно викорінити з цієї формації.

В цій формації трапилася ще одна подія, що її не можна проми­нути. Це боротьба з єп. Богданом, спровокована вправним політиком, але досить не духовною, амбіційною і самовладною особою – єп. Мстиславом (Скрипником), що уславився численними інтригами і недобрими вчинками. До цього часу в цій єпархії (єп. Бог­дана) панував спокій. Може й були якісь дрібні внутрішні тертя, та во­ни не виходили за межі цієї єпархії й не набували великого розголосу. Несподівано для всіх зчинилася ціла буря. 8—9 грудня 1948 року від­бувся в Алентавні, Па, собор цієї єпархії, до якого підготовилася група священників на чолі з Гундяком і Іванишиним. На цьому Соборі було підлаштовано так, що неканонічним чином обрано правлячим єпископом Богданівської єпархії тодішнього безкафедрального єп. Мстислава, а правлячого єп. Богдана понижено і залишено лише його помічником. На цьому ж собо­рі було вироблено нового статута єпархії, і цього статута прихильники нового порядку вважали обов'язковим для всіх парафій. Відбувся неприхований переворот. Єп. Богдан, звичайно, не міг погодитися з таким рішенням й уневажнив його. Оскільки єпархія єп. Богдана входила до складу православного Грецького Екзархату, мусіло бути затвердження постанов мстиславівського собору з боку Грецького Патріярха. Але греки, звичайно, не затверджували, бо єп. Богдан був у складі Грецького Екзархату, а єп. Мстислав не належав до Вселенської Церкви, тому вони цю справу тягли, і не дали затвердження і до цього часу.

Кол. ад'ютант С.Петлюри, депутат польського сейму,

згодом "єпископ" і "патріарх" УАПЦ Мстислав Скрипник

Ад'ютант С.Петлюри Степан Скрипник (майбутній "патріарх" Мстислав)

у формі хорунжого армії УНР, 10 квітня 1920 р.

Зважена поведінка єп. Богдана викликала страшне обурення серед ініціяторів заколотницького собору в Алентавні. Вони вважали, що постанови й статут Собору є дійсні й без затвердження грецької церковної влади (якій ця єпархія канонічно підпорядковувалась), а коли єп. Богдан йде проти волі їх і бажання, то він цим наче “сам викидає себе з Церкви”. Стався розкол, чим єп. Мстислав в очах грецьких єпископів зажив дурної слави, і вони й досі цураються спілкування із ним.

Такої запеклої боротьби, яка виникла після злощасного Собору в Алентавні, здається ще не було в наших українських церковних колах. Досить переглянути номери "Українського Православного Вісника", "Церкви і Нарід", "Слово Істини", "Українського Вісника", "Дніпро" й т. д., щоб мати уявлення про методи цієї боротьби.

До Патріярха полетіли телеграми, каблограми, меморандуми, до­писи, доноси, обвинувачення, виправдування. В українських "церковних" журналах і газетах з'явилася безліч статтів, написаних їддю і жовчю: вишукува­лися всякі дрібниці, перекручувалися, звичайним фактам надавалося інше багатомовне тлумачення, робилося всякі натяки, кидалися обвину­вачення в неіснуючих гріхах і т. д. Наведемо декілька перлин із "Укр. Правосл. Вісника" (ред. Гундяк):

"Збунтовавшись проти Собору і його законних постанов, він сам себе з Церкви виключив і тим самим для неї став чужий".

"Богу подяка, що нема між нами того чоловіка (єп. Богдана), який, разом із своїми поплентачами, завсігди вносив розкладові настрої в наші соборчики та Собор".

"Нам гірко й соромно, що в нашій Українській Православній Церкві був такий єпископ, якому подобалися методи насильства і теро­ру. То бувший єпископ Шпилька".

"Побачивши його нездібність, Собор мусив рятувати Церкву, ви­бираючи достойного Архипастиря. Не зважаючи на повну некомпетент­ність Шпильки, Собор все ж залишив його помішником, щоб дати йому мешкання і утримання до кінця життя. Бо учасники Собору мали серце, милосердя і почуття відповідальности за нещасного чоловіка".

"Газету, яку Шпилька неправно захопив, він перемінив в погану шмату. Звичайні люди з обридженням відвертаються від такої газети, дивуються, як міг так низько впасти чоловік, якого Церква утримувала 12 років". (2.7.1949) "Ми вживали всіх можливих засобів, щоби спамятати людину, яка випадково стала в проводі Церкви... терплячи, ми проси­ли Господа, щоб навів нашого провідника на добру путь".

"Його поведення в Церкві, перед Божим Престолом, дало делега­там, присутнім на Соборі, повне свідоцтво незрілости людини, яка є не­відповідна на найслабшу позицію в Церкві".

"Преосв. Богдан, виставляючи на глум перед нашими релігійни­ми й національними ворогами самого себе і усю нашу Церкву, підкопу­ючи віру й пошану в серцях членів нашої Церкви до їх духовного прово­ду" (ч. 4, 1949 р.)

Таких прикладів без кінця. Чим пояснити, що цей по­жар несподівано загорівся на 12-му році?

І такі речі пишуть про свого єпископа "смиренні ієреї"...

Так й пригадуються слова Шевченка:

"Мені здається — я не знаю;

А люди справді не вмирають,

А перелізе ще живе

В свиню, абощо, та й живе,

Купається собі в калюжі,

Мов перш купалося в гріхах".

Єп. Богдана об'явлено ворогом Православія, нездарою, недотепним нечесним керівником і навіть божевільним. Так писали священнослужителі, проповідники братерства і любови, смиренні ієреї, христіяни, що часто повторювали слова молитви: "Духа смиреномудрія, терпіння і любови даруй мі рабу Твоєму! Даруй мі зріти моя прегрішенія і не осуждати брата моєго"! Це про них сказано:

"Земні

Б'єте поклони, за хрести

Ховаєтесь од сатани,

І просите зтиха

Супостатам християнам

То чуми, то лиха,

То всякого безголов'я...

                       (Шевченко — Неофіти).

Цю боротьбу ще більше розігріло заснування об’єднаної української "Митрополії" під зверхністю Вселенського Патріарха. Три єпископа, всі канонічні, українці, всі з юрисдикції Вселенського Патріярха об’єдналися в одну митрополію (Іларіон, Богдан, Орест). Всі ми го­воримо про об'єднання, і, здавалося б, треба було б вітати утворення об’єднаної "Митрополії". Коли б до неї приєдналися єп. Мстислав і єп. Іван, то справа укр. православної Церкви в Америці була б вирішена, і всі галу­зі ввійшли б у склад Вселенської Церкви. Але не так думали інші цер­ковні діячі. Піднялася шалена агітація за повалення об’єднаної української "Митрополії" під зверхністю Вселенського Патріарха. Во­роги особливо нападали на те, що до цієї "Митрополії" приєдналися за­карпатські українці, їх називали кацапами, ворогами українського народу і т.д., і єп. Орест перший вийшов із складу "Митрополії" під ти­ском цих нападів. Це була дивна агітація. Закарпатська Україна є складова частина Соборної України, і всі мешканці її — українці.

А скільки було витрачено енергії, написано статтів, надіслано привітань, вилито помий на голову єп. Богдана, за інтриг єп. Мстислава улаштовано різних соборчиків і конференцій і т. д. Вся справа крутилася навколо церкви єп. Богдана. Частина його парафій обрала єп. Мстислава своїм керую­чим єпископом, а єп. Богдана з милости залишила його помічником. Ще в 1950 році почалася ця справа. Так "в днях 26 і 27 квітня ц. р. відбули­ся наради Повного складу Консисторії нашої УАПЦ в ЗДА, де було ви­рішено: 1. Розширити Комісію Примирення, адоптуючи нових членів. 2. Комісії Примирення дається припоручення підготовити у відповідний час, який виясниться у переговорах з другою стороною,— скликання Надзвичайного Собору нашої Церкви, який рішить остаточно про поєд­нання з другою Церквою". "В резиденції Владики Богдана 13.IV. ц. р. відбувся "Соборчик", на якому постановлено наступне: 1) Уповно­важено о. о. Врублевського і Хомицького, щоби вони стрінулися з дру­гою спірною стороною і предложили їм, згідно з волею екзарха Царгородського Патріярхату, арх. Михаїла, вибрати зі своєї групи трьох свя­щенників, які б в можливо найкоротшому часі зійшлися з вибраними Соборчиком трьома дієцезальними священиками для вирішення переду­мов миру і закінчення крамоли і роздору в Церкві. 2) Навязати дружні взаємини з братньою Церквою в USA, на чолі якої стоїть арх. Іоан Теодорович, з ціллю об'єднання всіх Православних Українців в USA в одно соборне церковне тіло". ("Дніпро" ч. 5. травень 1950). Та "моли­товне поєднання обох відгалузей УПЦеркви в USA вже ж відбу­лося 28 серпня 1949 р. ", а "14 жовтня 1950 року в Ню-Йорку було підписано акта поєднання Ам.— Укр. Прав. Церкви в USA (Тєодоровича) та Укр. Прав. Церкви в Америці (єп. Богдана). З при­воду поєднання були надіслані "многошумні привіти від м. Полікарпа, aрх. Ніканора, що відправив урочистого молебня з приводу такої радісної події; від Ректорату Укр. Вільного Університету в Мюнхені, від Єпархіяльної Ради УАПЦ у Франції, від Генер. Церк. Управи УАПЦ на Велику Британію, від Арх. Михаїла з Бельгії, від Арх. Григорія і т. д. І всі вони відзначають, що це молитовне поєднання є першим і важним етапом в справі поєднання всіх в Єдиній Неподільній Православ­ній Церкві Українського Народу. ("Дніпро", жовтень 1950 р.)

Минуло вже три роки від цих подій, а такого власне поєднання між Церквами єп. Теодоровича і єп. Богдана не відбулося. Скрізь фігу­рує тільки Церква єп. Богдана, а сам він не приймає участи в цих поді­ях і продовжує керувати своєю трохи змалілою тепер українською єпархією у складі Вселенської Церкви, як і ра­ніше. Про комісію примирення і її діяльности теж нічого не чути.

Але наслідки всього цього є. Жовтня 14-го 1950 р. Церковний Со­бор "об'єднаних Церков" підніс Іоана Теодоровича до становища Митрополіта, на його заступника і канцлера новоствореної Митрополії обрав арх. Мстислава, а до нової Церковної Ради і Консисторії ввійшли всі "вороги" єп. Богдана, бувші священики його дієцезії, як Гундяк, Іванишин і т. д. Всі заняли відповідні посади і заспокоїлися. Ніхто вже не згадує про поєднання всіх укр. Церков, про скликання Всеукраїнського Церковного Собору, про кращі надії Українського народу! Не обійшло­ся і тут без сліз. "В хвилину, коли предсідник Собору, Високопреосвященний Владика Мстислав, оголосив проект Акту Поєднання, то всі делегати повставали, і понісся могутньою хвилею спів молитви... Хви­лина була надзвичайно зворушлива. Майже у всіх бреніли сльози на очах".

Затверджений  Собором  на другий день,   15 жовтня   1950 р. "Акт поєднання вірні прийняли з сльозами радости та співали ці­лою церквою гимну-молитви "Боже Великий, єдиний" (Укр. Правосл. Календар на 1954 р.).*) *(Архиєп. Ігор в своєму "При­людному виясненні" ("Укр. Работник", ч. 13, 1951) твердить, що "поєд­нання такого, якого всі бажають, не було і нема", і запевняє, що УАПЦ (42 р.) нічого спільного з цією авантюрою не має. Дійсно, зібралася куп­ка "спритних" людей, вибрали один одного на митрополіта і канцлера, ввели в блуд різні поважні організації, "забили баки" людям, заморочи­ли голови вірним і влаштували добре свої особисті справи. "А ми диви­лись і мовчали, та мовчки чухали чуби". )

Але видно наші вороги об’єднаної української "Митрополії", утвореної під зверхністю Вселенського Патріарха, вважали, що в боротьбі всі засоби гарні. Досталося і другим єпископам: Іларіона (Огієнка) проголосили мегаломаном, москалем, комуністом. (І все це прикрашувалося цитатом з Св. Письма!)

А коли других три сумнівної канонічности єпископи: Іван Теодорович, Мстислав і Геннадій об'єдналися і створили ніким не визнану "свою митрополію", то на їх адресу посипалися привітання з усіх кінців, з усіх організацій і по дея­ких парафіях правили молебни; в газетах висвітлювали цей акт, як по­чаток і перший крок до об'єднання всіх укр. Церков і т. д. Але ця новостворена митрополія так і залишилася невизнаною ні одним патріярхом, ні одною сестрою-Церквою; як були окремі єпископи неканонічними, так і вся митрополія осталася неканонічною. Зате Іоана Теодоровича було підви­щено до сану "митрополіта", і він волів прийняти нову хіротонію від александр. екзарха і єп. Мстислава, чим від своїх канонічних єпископів-українців (може він боявся, що його не зроблять митрополітом?) А єп. Мстислав зробився канцлером нової "митрополії". А все об'єднан­ня, про котре так багато кричали, кінчилося тільки тим, що в склад мит­рополії ввійшло декілька парафій, що належали раніше до єпархії єп. Богдана, і яких перетяг під свій омофор єп. Мстислав. Він в той час ще був єп. Канадійським, і самочинно приймав до своєї Церкви парафії і священників іншої єпархії, без згоди і без відпускних грамот єпископа, чого ніяк не до­пускається канонами. Але це його не обходить.

Таким чином об'єдналися парафії Іоана Теодоровича не з Церквою єп. Богдана, а з парафіянами, що відійшли самочинно від нього до єп. Мстислава. Дивне об'єднання! На цьому всі заспокої­лися, і боротьба ущухла. Нема більше мови про дальші кроки про об'єд­нання всіх українських Церков, ні про скликання Всеукраїнського Со­бору!

3.) Третя "церковна формація" це — "Українська Греко-Православна Церква в Канаді", як вона сама себе називає. *) *(Див.: С.Савчук. "Як повстала Укр. Прав. Церква в Канаді", В. Свистун: "Криза в Укр. Прав. (Автокеф.) церкві", "Церква і Нарід". "Дніпро". "Вісник" — орган Консист. Укр. Греко-Прав. Церкви в Канаді. "За рідну Церкву". "Укр. Прав. Вісник". "Слово Істини". "Український Віс­ник" і інші.)

Ця Церква організована була в Канаді в 1918 році і деякий час була під канонічним покровом сірійського митрополита Германоса, а че­рез нього й Антіохійського патріярха, в юрисдикції якого був Митр. Германос, вважала себе в канонічному зв'язку з Вселенською Православ­ною Церквою.

В 1924 році рішенням четвертого Собору Канадійської Церкви, що відбувся в Йорктоні, Саск., на голову Церкви було обрано присланого з радянської України “єпископа” липківського свячення Івана Теодоровича, що в той час був вже “єпископом” УАПЦ (21р.) в Америці.

"Настрій Собору був піднесений, панувало патріотичне захоплен­ня. Кожний вважав, що Церква починає новий період великої праці на користь українського народу під проводом свого Владики з Києва-Золотоверхого, з собору Св. Софії."

"Відбулася величава урочиста Архиєрейська Служба Божа укра­їнською мовою... Серце кожного присутнього радувалося... Торжественна Архиєрейська Служба Божа і прегарна і щира проповідь отця Вла­дики будуть найдорожчим спомином для всіх учасників Собору". Цей опис нагадує про таке ж піднесення на знаменитому Соборі 1921 року в Київі, бракувало тільки "рясних сліз".

Теодорович очолював Канадійську Церкву до 1947 року, коли його там усунув єп. Мстислав (Скрипник). Чому Консисторія і о. Савчук, що стояв тоді на чолі консисторії, вів цю всю справу і їздив до Европи для переговорів з УАПЦ про вибір єпископа, зупинилися на кандидату­рі еп. Мстислава? Це щось фатальне для українців! Часто вони зупиня­ються в своїх вчинках на гіршому, хоч мають можливість вибрати кра­ще. Так і тут. Із усіх єпископів вибрали чомусь Мстислава, хоч він абсо­лютно нічим не відзначився, ні як єпископ, ні як діяч. І дивно читати в пресі панегирики цій людині, бо трудно зрозуміти, що спонукує людей перекручувати факти і уперто обстоювати неправду.

Так, наприклад, Владика Полікарп в свойому привітанні Соборо­ві УГ ПЦ в Канаді пише: "Владика Мстистав, довголітній громадський діяч в корисній службі українському народові, оборонець, як посол до Сейму в Польщі в рр. 1930—39 не раз з сеймової трибуни порушених прав Православної Церкви, зокрема в час ревіндикації церков і право­славних душ,— був знаний з об’єднуючої праці в житті нашої Церкви, вже в стані єпископськім, за час німецької окупації України в рр. 1941—43, за яку національно-об'єднуючу працю на церковному полі і був тяжко караний німецькою владою з розпорядження райхскомісарa України Коха" ("Церква і Нарід", ч. 7—8, 1950 р.)

"Владика — Архиєпископ Мстислав томився в німецькій в'язниці більше року". (Укр. Правосл. Вісник. Ч. 4,  1949 р.)

Коли б це писала людина, не обізнана зовсім з тодішніми подія­ми, не було б нічого дивного в таких твержденнях. Але це пише Влади­ка Полікарп, бувший Луцкий вікарний Єпископ, який добре знає, що ні­коли єп. Мстислав ні одного дня не томився у в'язниці німецькій і не був тяжко караний німецькою владою, а якраз навпаки, що він ніколи, як і сам єп. Полікарп, не піднімав свого голосу на захист українського народу і Православної Церкви в Польщі, що він належав до тієї полонофільскої партії, що проповідувала "співжиття" з поляками; що укр. клюб послів у Сеймі не приймав у свій склад представників цієї партії; що на захист право­славних Церков виступали галицькі посли греко-католики — все це до­бре знає єп. Полікарп і все ж має мужність прилюдно перекручувати факти.

А те, що про єп. Мстислава пише "Укр. Прав. Вісник" (ч. 2—З, 49 р.): "священники і миряни (в Америці) подивляють велику енергію і невсипущу працю Його Високопреосвященства для Церкви й на­роду" — з цим можна до деякої міри погодитися з тою поправкою, що ця енергія і породжені нею інтриги були спрямовані більше на власну користь. Ця енергія вия­вилася в відомій авантюрі зо Скитом Св. Миколая в Грімзбі, в підготов­ці "Собору" в Алентавні Па, та самочинному усуненні єп. Бориса, в самочинному утворенні митрополії на чолі з Іваном Теодоровичем, що відмовлявся визнавати Вселенський та інші патріярхи.

І цей “енергійний єпископ” очолив Канадійську Греко-Православну Церкву і став проявляти свою невсипущу працю.

Та на сторожі влади в цій Церкві стояла "досвідчена" в справах консисторія, що ніяк не хотіла випускати з своїх рук керівництва, і між єпископом і консисторією виникли непорозуміння, що закінчилися усуне­нням єп. Мстислава.

Офіційно боротьба наче йшла між ієрархічним началом в Церквi і “соборноправним”, а в дійсности — між єпископом і консисторією. Конси­сторія уперто стояла за зверхність консисторії і за прерогативу вирішу­вати всі церковні справи тільки голосами консисторії, і побоювалася, що, коли їх "енергійний єпископ" очолить і американську Церкву, то з'явиться спільна консисторія, в якій провідники-канадійці не будуть відогравати рішальну ролю. А канадійці уперто обороняли свою "само­стійність" і не визнавали ніяких об'єднань і ніяких патріярхів, вважали, що всяке об'єднання і всяка патріярша юрисдикція може тільки прини­зити Канадійську Церкву. Глуха боротьба тяглася деякий час (ніхто не ставив крапки над і) і кінчилася перемогою консисторії. Мстислав пере­пав невеликим числом голосів.

Канадійська Церква залишилася без єпископа.

Ця третя "церковна формація", що зве себе "Укр, Греко-Православною Церквою в Канаді" є найбільш "оригінальною формацією". Усі 30 років свого існування вона хиталася на всі боки, вона все була в ста­дії организації і ніяк не могла організуватися. То вона під юрисдикцією Антіохійского Патріярха, то захопилася "липківщиною", і, визнаючи її тільки одну як благодатну ієрархію, керувалася єп. Теодоровичем, то рішуче засудила "липківщину" і усунула свого єпископа, як "неблагодатного", а приєдналася до УАПЦ 42 р., спровадивши до себе єп. Мсти­слава. Нарешті і з ним розійшлася.

Треба було на щось рішатися. І Консисторія вирішила відокреми­тися від інших Церков, перестати бути залежною від будь кого в справі єпископату, і утворити свою ієрархію і, таким чином стати цілком "автокефальною і незалежною".

Вирішено скликати надзвичайний Собор Канадійської УГПЦ на 8—9 серпня 1951 р. Перед Собором Консисторія знову ж таки звернулася до УАПЦ 1942 р. (Чомусь їй ця "формація" більше всього подобалася) з прохан­ням рекомендувати 2-х єпископів із складу УАПЦ для очолення Кан. Гр. Пр. Церкви. Синод УАПЦ благословив архієп. Михаїлу і еп. Платону очолити Кан. Церкву і обидва архиереї прибули до Канади. Неспо­дівано єп. Платон захворів і вмер. Ситуація була безвихідна. Собор на­ближався, а справа з єпископатом повисла в повітрі. Для забезпечення власної ієрархії потрібно найменше двох єпископів, що могли б в разі потреби висвятити третього. А в уявності був тільки один.

Тоді Консисторія звернулася до митр. Іларіона (Огієнка), який від жовтня 1950 р., приховуючи свої дійсні заміри й маскуючись перед своїм духо­венством і вірними, що стояли на досить виважених консервативно-канонічних позиціях, почав був залицятися перед канадійською Консисторією й висловлювати своє бажання очолити Канадійську УГПЦ.

Коли в Канадійській Церкві наступила криза через смерть єп. Платона, заінтересовані сторони, тобто м. Іларіон з одного боку і Консисторія з другого швидко й легко домовилися.

Дня 3 серпня 1951 р. м. Іларіон на нарадах між ним і архиєп. Михаїлом (Хорошим) в присутности прот. С. Савчука, прот. Є. Грицини, прот. Г. Метюка й проф. Л. Білецького, зробив заяву, що він готовий приєднатися до УГПЦ в Канаді, як правлячий єпископ тієї Церкви, а 4 серпня прийняв і підписав подиктовані йому Консисторією "Засади приєднання". Собор обрав (8—9 серпня 1951 р.) і затвердив правлячим єпископом митр. Іларіона, а архиєп. Михаїла його заступником. Канди­датом на третього єпископа намічено о. Кудрика, котрому дано три мі­сяці для "роздумування".

Справа була розв'язана: Укр. Греко-Прав. Церква в Канаді має свій єпископат і не потребує віднині звертатися за єпископами ні до кого.

Хоч Собор і розв'язав багато основних питань, та такі справи так швидко не вирішуються; вони потребують довгого і всебічного досліджу­вання; з бігом часу можуть виникнути нові і дуже складні питання, що потребують корективів і статуту, і правил, принятих Собором.

Згідно з Статутом "найвищим законодатним тілом Укр. Греко-Прав. Церкви в Канаді... є її Собор", який відбувається через кожні 5 років, а "єдиним правлячим і виконавчим органом е консисторія", яку теж вибирає Собор на 5 років. Правлячий єпископ, хоч і носить такий почесний титул, але ні одне його рішення не може мати сили без рішен­ня консисторії. "Правлячий єпископ може бути присутний на засіданнях Президії Консисторії силою свого становища в Церкві", але не сказано, чи з правом голосу, чи ні, і для чого його присутність там необхідна. "Справи, що вимагають рішення консисторії, Президія Консисторії ви­рішує в порозумінні і за згодою Правлячого єпископа, як голови Церкви і передає для остаточного рішення Консисторії".

"Важне листування Президії Консисторії і урядові документи в імени Укр. Пр. Церкви в Канаді, згідно з Чартером, підписує голова і секретар Президії Консисторії" (а неважні?). "Правлячий Єпископ править, через Консисторію, згідно з вимогами цего Статуту і Правил, усім церковним життям Укр. Греко-Православної Церкви в Канаді і представляє звіт з духовного стану Церкви — соборові Церкви". "Правлячий Єпископ може мати зв'язки або входити в порозуміння з ін­шими Церквами, або Церковними Властями тільки за згодою і за рі­шенням Собору УГПЦ в Канаді згідно з параграфом 3 її Статуту і Пра­вил". Згідно з цим, М. Іларіон зліквідував об’єднану українську Митрополію під зверхністю Вселенського Патріярха, яку він був свого часу проголосив з єп. Богданом і єп. Орестом, перервав всякі зв'язки з ними, а також з Царгородським Вселенським Патріярхом та його Ек­зархом в Америці й Канаді. На основі тих же "Засад приєднання" м. Іларіон (Огієнко) зрікся тої частини свого православно-консервативного духовенства й вірних, які не могли йти за ним через його явні неканонічні потягнення й опортунізм. Зголо­сились і були прийняті до липківської канадської "церковної формації" лише два священники. Щодо інших священників, то тим, що знаходилися по­за межами Канади, рекомендовано Собором шукати собі іншого єписко­па, а тим, що жили в Канаді, дано 2 місяці на роздумування. Коли вони захочуть приєднатися до "церк. формації", то нехай подадуть заяву до Консисторії, і вона "може" їх прийняти. А коли не прийме, що тоді їм ро­бити? Де шукати єпископа? Одним словом, і тих і других відпущено на всі чотири сторони... В результаті чимало священників перейшли чи то до Грецького Екзархату, чи то до РПЦЗ.

Не можна не відмітити характерного дуже явища. Поки митр. Іларіон вів чисто православну лінію, доки він стояв на певних твердих позиціях, відкидаючи липківщину, не було ні одного місячника, ні одної газети, шоб не з'являли­ся проти нього численні очорнюючі статті. Навіть у збірнику НТШ і там було вміщено пашквіля. А скільки бруду і сміття було кинуто на голо­ву цього єпископа в журналі "Церква і Нарід", що його видавалося з "благословення" єп. Мстислава, голови Греко-Православної Церкви в Канаді. А як тільки митр. Іларіон очолив "неблагодатну, неправославну Церкву", як все змінилося! То він був і москаль і комуніст, а тепер став чільний український діяч, відомий вчений і видатний богослов... Де і в чому шукати причини такої зміни? В чому корінь такого поступуван­ня нашої української преси? Невже українці православні не хочуть бути православ­ними? А може це кимсь заборонено, комусь коле очі? Цієї загадки не може вирішити і мудрий Едип. Але факт залишається фактом: майже всі газети перестали друкувати ворожі статті проти митр. Іларіона.

Всі ці три "церковні формації" вважають себе “суто православни­ми” і заявляють, що кожна з них є "частиною Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, головою якої є Господь Бог наш Ісус Христос, що кожна з них заховує догматичну єдність з усіма православними цер­квами, рівна в правах з ними і незалежна, у своїм устрію та управлін­ню, і провадить своє життя на основі Слова Божого, в Святім Письмі поданого, та Св. Предання, заключеного в правилах і постановах 7-ох Вселенських Соборів" (Див. Статут і Правила Укр. Гр. Прав. Церкви в Канаді, ст. З—4, а також "Дніпро", ч. 5, 1950, р., єп. Теодоровича: "Ідеологія нашої Церкви".) Це в теорії, а на практиці — ні одна з цих "формацій" фактично не є поєднана не тільки з іншими церквами-сестрами, але й з іншими українськими формаціями, ні одна з них не визна­на, як канонічна Церква, ні патріярхами, ні будь якою Церквою, чи то православною, чи інославною, і не є в складі Вселенської Церкви.

4.) Є ще одна, хоч і значно дрібніша, четверта українська “церковна формація” на еміграції, що в 1947 р. на чолі з архієп. Григорієм Огійчуком зірвала зв’язок з УАПЦ 42 р.  –  це “УАПЦ-Соборноправна”, яка цілком повернулась до “липківщини” і її “київських канонів” 1921 р. (нині входить до складу УПЦ-КП Філарета Денисенка і має в США трьох єпископів, – прим. Ред. “ЦВ РІПЦ”).

Всі ці "формації" в більшій, чи меншій ступені заражені "липківщиною" і мають інші канонічні вади, які стоять на перешкоді та не допускають їх до приєднання до Вселенської Церкви.

"Ікона" Василя Липківського та інших самосвятських ієрархів 1921 р.,

яких УАПЦ під проводом патр. Димитрія Яреми в 1997 р. зарахувала до "ліку святих"

Не зважаючи на всі заяви про потребу об'єднання всіх українсь­ких Церков, про тісну співпрацю, про необхідність скликання Всеук­раїнського Церковного Собору, багато є причин, які не допускають цьо­го об'єднання. Кожна формація веде свою лінію, не хоче нічим поступи­тися, вважає, що причини, які перешкоджають тісній співпраці, не в ній самій, а в других формаціях.

Так єп. Теодорович пише: "Ми вважаємо недопустимою концеп­цію, що Церква 1942 року має ліквідувати Церкву 1921 р. і сама стати на її місці. Ми вимагаємо належної пошани нашій Церкві 1921 року. Ми не можемо йти до єднання з тими, що допускаються образ та гонять обо­ронців Церкви 1921 року. Я лишаюся останнім живим і при праці єпи­скопом з Церкви 1921 р. ... вона не перестала існувати, і вона буде доти існувати, поки не зіллється з Вашою Церквою (1942 р.). Такого злиття ще досі не було". ("Дніпро", ч. 5, 1950 р.) Єп. Теодорович визнає в цій статті також, що він належить до Церкви, "Первосвятителем якої є Найпочесніший Митрополіт Київський і всієї України Василь Липківський". Це надруковано в 1950 році вже після пересвяти єп. Теодоровйча екзархом Александрійського Патріярха. До якої ж Церкви належить єп. Теодорович? Чи до Вселенської, чи до УАПЦ в Америці, чи до липківської?*) *(Цей архипастир і богослов висловлює іноді дивовижні яриги. Так, в статті "Ідеологія нашої Церкви" ("Дніпро", травень 1950 р.) він пише: "Джерелами ідеології Церкви є постанови її Соборів, є її ка­нони, ухвалені тими Соборами. Вони і лише вони є єдині та авторитетні джерела ідеології Церкви").

А ми думали, що єдиним грунтом, на котрому вироблюється ідео­логія Церкви,— це навчання Господа нашого Ісуса Христа, Св. Письмо і постанови 7-х Вселенських Соборів.

Далі він пише: "Є лише один Український Нарід, тому може бути і є лише одна Українська Православна Автокефальна Церква, якої Первосвятителем є Найпочесніший Митрополит Київський і всієї Украї­ни, Василь Липківський".

Із цього виходить, що всі українці мусять бути православними і визнавати тільки липківську Церкву.

Але ж він сам, пересвятившись, тим автоматично визнав цю Церкву неблагодатною, а Липківського "самосвятом".

Ще краще пише "Вісник", орган УГПЦ в Канаді (ч. 5, березень 1952): "Признання нашої Церкви чужими невмістне і непотрібне. Бажа­ти такого признання — це залежність від чужих, ознака підданства, ознака низчости. Коли ж ходить про порузуміння з дальшими Право­славними Церквами, то ми, як самостійні, можемо з ними близько жити і співпрацювати, як рівні з рівними, коли вони і ми на те згодимося". Так думають здійснити входження УГПЦ в Канаді у склад Вселенськоі Церкви і молитовне поєднання з іншими Церквами-сестрами проводирі цієї формації. Дуже оригінальні думки!

Наведемо ще одне "Прилюдне вияснення" арх. Ігоря, що є в складі Української Автокефальної Православної Церкви 1942 р.

"З льокальним об'єднанням двох уламків православних парафій в Америці Українська Автокефальна Прав. Церква нічого спільного не має. Участі в цьому об'єднанні не брала. Своїх делегатів не посилала. Нікому уповноважень у цій справі не давала. Коли хто з бувших єписко­пів УАПЦ пристали до об'єднання,— це їх особиста справа. Ні на собо­рі, ні на сесіях синоду УАПЦ про це не було ніяких постанов. Об'єднан­ня такого, якого всі бажають, не було і нема. Про це свідчать офіційні органи Єпископів Теодоровича та Шпильки. Дійсне об'єднання всіх Українських Православних Церков може статися тільки коло УАПЦ (42 р.), яка мала Всеукраїнське значення, а зараз набрала значення Всесвітнього, бо парафії УАПЦ існують по всьому світі, куди тільки до­ля занесла вірних дітей Нашої Церкви" ("Укр. Робітник" ч. 13, 1952 р.).

Ми тут маємо ясно окреслені думки представників трьох "форма­цій". Чи можна мріяти, на основі таких заяв, про якесь об'єднання всіх українських православних Церков, про їхню тісну співпрацю, про моли­товне об'єднання, про можливість для них злитися в одну Церкву, про їх приєднання до Святої Вселенської і Апостольської Церкви? Хоч про це багато пишуть і заявляють, але надії на мирне й безболісне вирішення цієї справи не існує. Не дасть розв'язання цього питання і Всеукраїнсь­кий Церковний Собор, як би він відбувся, бо дуже вже сильні розбіжно­сті між цими формаціями, і на ріжних позиціях вони стоять; ні одна з них не поступиться своїм "самостійництвом", не згодиться піддатися під будь яку зверхність, хоч би і був організований на Соборі загальний провід.

Який же може бути вихід із такого складного стану?

Перше необхідно остаточно зліквідувати всі рештки "липківщини", покаятись і очиститись від них духовно.

Символ преємственності: останній "священник" липківського рукоположення Мефодій Андрущенко

урочисто зустрічає главу нововідродженої УАПЦ Іоана Боднарчука,

м. Київ, церква Миколи Притиски, 30 вересня 1990 р.

Оздоровити все життя Української Православної Церкви, визнати неканонічними структури і формації, які було понастворювано, отримати визнання патріярхами відповідно до канонів Вселенської Православної Церкви.

Не всім, звичайно, буде приємне таке: може декому прийдеться вийти із керівного складу Церкви, зняти з себе титули, відбути покуту, визнати свої провини і перейти на стан звичайних мирян, або опинитися в монастирі і замолювати там свої вільні і невільні гріхи, та Церква від цього нічого не втратить, а навпаки придбає.

Вся зупинка за проводирями Церкви, не за мирянами, бо всі не­порозуміння і незгоди виникають із за тих розбіжностей і суперечок, що існують між головами ріжних формацій. Коли вони дійсно почувають себе істинними служителями Христа, справжніми християнами, вони повинні вжити заходів для ліквідації того ненормального стану, в якому тепер опинилася Українська Православна Церква за межами України.

Глава УГКЦ Володимир Стернюк (ліворуч) та глава УАПЦ Мстислав Скрипник (праворуч)

під час спільного екуменічного молебню, м. Львів, вересень 1990 р.

Стан дійсно ненормальний. Із вище наведеного ми бачимо, що кожна із трьох "формацій" веде свою хибну лінію, що нічого спільного з православним християнством не має. В кожній панує якась упертість, страх перед і об'єднанням, страх втратити якусь незалежність, шалена заполітизованість і бажання зверхности над другими формаціями.

Формація 42-го року – вважає тільки одну себе головою з усіх українських церков і претендує не тільки на "всеукраїнсь­ке", але й на "всесвітнє" значення, забуваючи, що з її канонічністю не все гаразд, що вона і після 10 років існування ніким не визнана і не ввійшла у склад Вселенської Церкви, не помічаючи того, що вона розп­ливається в повітрі і майже на передодні своєї смерти.

"Друга формація",  –  за словами її голови м. Ів. Теодоровича, сама не знає, на яку ногу їй ступити, і що за "церкву" вона з себе уявляє. Про ліквідацію "липківщини" вона не думає і мабуть вважає, що це їй не шкодить бути "православною" церквою, і що це не суперечить постано­вам Семи Вселенських Соборів і таїнству "священства". Видно повне нерозуміння суті Православія, або нерозумна впертість і загумінковість.

"Третя формація” –  нікого і нічого знати не хоче. Вона сама себе оголосила "православною, чи греко-православною" Церквою, вважає себе в складі Вселенської Церкви — і з неї досить. А чи Патріярхи і сестри-церкви визнають її такою, їй до цього нема ніякого діла, її це не обходить. Вона не хоче розуміти того, що кожна православна Церква му­сить бути в поєднанні з іншими помісними православними сестрами-церквами, інакше вона не є в складі Вселенської Церкви. Та їй що до того. В її органі ясно на­писано, що "всяке признання нашої Церкви чужими невмістне і непо­трібне". Дивне і оригінальне твердження з боку "православного" цер­ковного органу. Можливо, що це якесь непорозуміння, і написав таку єресь хтось навмисне, або за недоглядом редактора! Надаремно тільки ця "формація" турбується. Все одно ніхто її не визнає, поки вона буде хворіти на "липківщину".

“Четверта формація” – взагалі повернулась до “липківщини” та її єретичних “київських канонів” 1921 р., що й назву вибрала собі відповідну – “УАПЦ-Соборноправна”, і крім “липківщини” нікого й нічого й знати не бажає, вважаючи тільки себе єдиною справжньою українською “церквою”.

Чи можливе при таких потягненнях якесь об'єднання?

Чи можуть чотири голови цих чотирьох формацій, чотири митрополити: Полікарп Сікорський, Іван Теодорович, Іларіон Огієнко та Григорій Огійчук стати до спільного Богослуження? Як би й примусіли себе до цього, то це б була тільки форма. Ніколи вони не будуть по­чувати себе дійсно "служителями Христа" перед Святим Престолом, ні­коли не поступляться своїми поглядами, не забудуть всіх попередніх образ, непорозумінь, розходжень. Щоб це все забути, викинути з пам'яти і серця, треба багато часу, щирого бажання, дійсно християнського світогляду.

Всі незгоди в Церкві від того, що в проводі, серед ієреїв і архиєреїв люди, що непокликані до служення в Ній, люди випадкові, вони іноді не розуміють, що "священнослужитель" повинен іти "стопами Христа", в словах і ділах бути дійсно християнином, бути зразком для вірних, зав­жди пам'ятати науку Св. Письма, в ньому знаходити силу і міць для ви­конання своєго служіння. Чи таких ми маємо духівників та провідників? Що ми бачили в поступованні нашого проводу за останні роки? Загляньте в так звані "церковні органи" і вас жах обійме. А коли прочитаєте посланія, звертання до вірних, то тут дійсно "медоточиві" уста, заклики до всепрощення і любови, до об'єднання, цитати і Із Св. Письма І обо­в'язкове закінчення — "з любовію в Христі"! Як це розходиться з дійсні­стю! Чи хто вірить в такі послання? Чи може скаже за поетом:

"Дуріть дітей

І брата сліпого,

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріте Бога!”

                          (Т.Шевченко).

Нашим українським "духовним пастирям" багато чого бракує. Перш усього, їм бракує високої богословської науки. Духовна Академія зі своїм чотирьохрічним курсом викладів богословських дисциплін давала дуже ба­гато, а головне давала грунт для самостійної роботи в цій галузі. Замі­нити систематичний курс вищої школи самоосвітою дуже трудно. Тільки дуже здібні, талановиті особи можуть самостійною працею заповнити цю прогалину. Люди ж середніх здібностей завжди будуть почувати від­сутність потрібного знання. Серед єпископів УАПЦ (42 р.) тільки один єп. Сильвестр має вищу освіту, та й то не богословську, а гуманітарну (був проф. КиївФНО, працював в галузі теорії літератури), а решта в кращому випадку має тільки середню семінарську освіту. Єп. Мстислав (Скрипник) не має не тільки освіти семінарської, але й загально-се­редньої, і до свого випадкового посвячення в єпископи мабуть і ніколи не заглядав у Св. Письмо. Чи можуть такі єпископи мати авторитет се­ред духовенства? Чи можуть вони бути в курсі світової науки, стежити за розвитком богословської науки? Чи можуть вони працювати в цій га­лузі? Минуло стільки років, а чи з'явився хоч один твір, хоч одна книга високої якості з-під пера наших “богословів”? Чи хоч один єпископ придбав собі славу, як видатний богослов і вчений? Про таке поки що не чути, один примітивізм якийсь.

А може вони поринули у вивчення Св. Письма? Може вони дні і ночі зайняті аскетичними подвигами, проводять увесь час в молитвах, подвигах та читанні Святих Отців, богословських праць, інших св. книжок? Може там шукають джерел для свого удосконалення, набираються сили для свого служіння, зміцню­ють себе, виробляють прикмети, так необхідні для пастирів і ченців? Із діяльности й поступовання наших українських єпископів і священників в діяспорі цього, на жаль, не видно.

Не бачимо ми і високоморального рівня серед духовенства, зраз­ків аскетизму, чернецтва та ідеального християнського життя, звитягів "любови і братерства”.

А перед ними ж лежить неорана нива: скільки треба проробити роботи? Серед емігрантів є багато людей, що затроєні без­божною пропагандою, людей, що ніколи не були в церкві і не бачили її, що не мають уявлення про релігію, не розуміють високої моралі Христо­вого навчання, вони прибули із тієї країни, де

"Виростають нехрещені           Без попа ховають;

Козацькії діти,                         Запродана жидам віра,

Кохаються невінчані;              В церкву не пускають..."

                                                                                 (Т. Шевченко)

ПРИМІТКА ВИДАВЦЯ

Творець і батько липківщини Василь Липківський — це зарозумі­лий протестант, впертий єретик і одчайдушний церковний революціонер. Він джерело: нової т.зв. “народньої благодаті”, потрібної у свому часі большевикам псевдоавтокефалії, богохульної висвяти єпископів, амора­льних київських канонів, жонатого єпископату і взагалі небувало­го в історії Православної Церкви ладу.

Протестантські поняття В. Липківського і Ко. спричинилися до розподілу українців на ворожі табори, до боротьби між собою, до хаосу й руйнування Церкви. В Америці й Канаді липківщина внесла розлам, ворожість і боротьбу в Українську, Румунську, Сербську й Білоруську Церкви та вдарила й поранила всю Вселенську Церкву.

Липківці своєю “автокефальною епопеєю” в Україні дуже були при­служились богоборній комуністичній диктатурі в її диявольскій акції нищення всякої релігії і Православної Церкви в першу чергу.

Про це свідчить сам В. Липківський у своїй книжці "Відроджен­ня Церкви в Україні 1917—1930 рр."

Кожний, хто навіть побіжно прочитає цю книжку, побачить, що В. Липківський сам засудив своє богопротивне діло, а насвячених ним єпископів назвав: юдами, христопродавцями, зрадниками, шкурни­ками, шахраями, підлабузниками й потворами, що зреклися Віри, Церк­ви й Бога.

І тому треба дуже дивуватись, що в Америці й Канаді липківщи­на ще має своїх прихильників, як серед українців православних, так і серед українців католиків. Українська преса, особливо "Гомін Украї­ни" в Торонті, "Вісник" у Вінніпегу, "У. Пр. Слово" в Бавнд-Бруку далі сіють вітер, пропагуючи липківщину й забиваючи памороки читачам, мовляв, липківщина має свою історію для України, а тим часом липків­щина це — анархія і ганьба, а за висловом м. Іларіона (Огієнка) во­на — "гарячий сором для України на віки вічні" (Див.: "Слово Істини", Ч. 1, червень 1948 р. ч. 8, стор. 9—11).

А ось липківець митр. Мстислав Скрипник в Америці, як повідомляє липківствуючий Вінніпегський "Вісник" (15 кв. 1978. ч. 8), очолив комітет по­будови пам'ятника "митрополитові" В.Липківському в Банд-Бруці, в центрі осідку УАПЦ в США. Кому пам’ятник? Горі, що вродила миш?

Де ж логіка? Якщо м. Мстислав визнає Василя Липківського за православного митрополита, то чому він пересвячував липківця Івана Теодоровича?

І як м. Мстислав, залишаючись липківцем, може наблизити до УАПЦ в Америці Вселенську Патріярхію, визнання якою себе й свою Церкву він від довшого часу настирливо, але безрезультатно шукає?

Очевидно, в справі спорудження пам'ятника В.Липківському со­лідарні з м. Мстиславом і всі інші українські єпископи: Марко, Констянтин з УПЦ в Америці, американські липківці-соборноправники: Григорий, Петро й інші, Андрій, Борис, Миколай з УГПЦ в Канаді та Орест з Европи.

А як на цю справу задивляються українські католицькі єписко­пи? Дивно буде, якщо вони не скористають з нагоди спільно з липківцями святити пам'ятника В.Липківському, і таким чином продемонстру­вати (котрий вже раз?) "українське братерство". Давно бо спостереже­но, що підтримувати сурогат в Православії, це в стилі Українських Кататолицьких Єпи­скопів.

Що всі православні національні Церкви в Америці й Канаді до факту спорудження пам'ятника В. Липківському поставляться обоятно, нема чого й казати. А чи бажав би собі пам'ятника сам Василь Липківський? Запев­не він не схвалив би затії кількох десятків своїх адептів в Америці й Ка­наді, після смерти яких і пам'ятник і сам Липківський і вся трагічна для українців липківщина з її дійсно сумними наслідками, як це пока­зав у своїй праці проф. М. Садиленко, відійде в забуття.                    

Найцінніша якість релігії — консерватизм. Історія християнської Церкви свідчить, що всі ті, які не думали консервативно, а ліберально і свободолюбно, спричинялися до розподілу Христової Церкви й до поновного розп'яття Господа і Спаса нашого Ісуса Христа.

о. Віталій Сагайдаківський

ВІД ВИДАВЦЯ

Праця професора Михаїла Садиленка "Сумні наслідки липківщини" була написана осінню 1951 р. В тому часі 70-літній автор цієї, на мою думку історичного зна­чення праці, разом із своєю дружиною Милетиною Федірівною, мешкав у моїй хаті в м. Торонті при вул. О’Гара, ч. 30. Вони обоє були моїми щиросердечними друзями, а в роках 1946—48 відмінними парафіянами моєї таборової парафії в м. Ляндеку, Австрія, звідки я їх спровадив до Канади весною 1951 р.

Пам'ятаю, що саме 8/21 листопада в день свого небесного Патро­на св. Архистратига Михаїла проф. М. Садиленко показав нам (мені й моїй родині) свій рукопис і прочитав його. Без найменшої надуми я за­пропонував шановному авторові кошти на видання його праці друком, але проф. М. Садиленко, передаючи рукописа в мої руки, дослівно ска­зав: "Цей рукопис — це моє церковне кредо; поки я живий — не публі­куйте, а після моєї смерти — прошу дуже". Пам'ятаю наше огірчення з приводу такої категоричної постанови проф. Садиленка, яку неможли­во було змінити жодними переконаннями,— професор боявся, що укра­їнці засудять його на остракізм.

Автор прожив ще 22 роки після того пам'ятного дня, коли він до­ручив мені свого рукописа для посмертного видання. Отже рукопис пролежав у моїй шухляді 22 роки до смерти і 5 років після смерти авто­ра. (Помер 15.VII.1973).

Дуже жалую, що "Сумні наслідки липківщини..." проф. Садилен­ка виходять друком з 27-річним опізненням. Чесно кажучи, я видаю їх, знаючи наперед, що серед єпископів, духовенства й вірних (не всіх) УГПЦ в Канаді й УАПЦ в Америці вони будуть "голосом вопіющего в пустині", але це не може бути причиною, щоб знамениту працю проф. Садиленка занехати й не опублікувати, тим більше, що на сторінці 214-ій моєї, недавно виданої книжки "Правди не втопити", є моє забов'язання перед читачами відносно видання друком рукопису проф. М. Садиленка.

Посмертне видання праці проф. М. Садиленка. "Сумні наслідки липківщини..." не має іншої цілі, як тільки довести липківцям і їх попут­никам, що революційна липківщина — це протестантство, єресь і зло.

Ось слова Откровення Іоана Богослова, що з цілою силою стосуються до липківщини:

"Аллилуя: Спасіння, і слава, і сила Господеві нашому, правдиві бо та справедливі суди Його, бо Він осудив ту велику розпусницю, що землю зіпсула своєю розпустою і пімстив Він за кров Своїх Слуг з ЇЇ рук!"

Великі та дивні діла Твої, Господи, Боже Всемогутній! Справед­ливі й правдиві дороги. Хто Тебе, Господи, не побоїться, та ймення Тво­го не прославить? Бо один Ти Святий, бо народи всі прийдуть та вкло­няться перед Тобою, бо з'явились суди Твої! (Апок. 19, 1—2; 15; 3—4.)

о. Віталій Сагайдаківський 

Prof. M. Sadylenko

SAD CONSEQUENCES of LYPKIVSKY'S LEGACY

(Posthumous Publication)

Toronto 1978

Printed in Canada by: “PRUT” Printing Co. Ltd.; 241  Niagara St., Toronto, Ont. M6J 2L5 – Canada.