Ікона преп. Антонія біля його погребіння у Ближніх печерах

Преп. Антоній Печерський

і його вплив на духовно-культурний розвиток Київської Русі

Зазвичай прийнято вважати,  що  засновником  монашества  на  Русі  був  св. преп.  Антоній  Печерський  з  Любеча,  а  отже  до  нього  буцімто  зорганізованого  монашого  життя  у  нас  взагалі  не  існувало.  Така  постановка  питання  не  зовсім  вірна,  адже  навіть  з  самого  життєописання  цього  видатного  подвижника  ми  дізнаємось,  що,  повернувшись  з  Афону,  він  обійшов  цілу  низку  київських  монастирів  і  “не  взлюби  іх”,  тобто  в  жодному  з  них  не  побажав  зостатись.  Так  само  і  митр.  Іларіон  Русин  (1051-1055)  у  своєму  славетному  “Слові”  свідчить,  що  “монастирі  на  горах  стали”  іще  за  св. кн.  Володимира  Великого. 

Причини посиленої  уваги  в  давньоруській  історії  до  преп.  Антонія  Печерського  пояснюється, швидше, не  тим,  що  він  був  “батьком  всього  руського  чернецтва”,  а  тим,  що  разом  з  митр.  Іларіоном  Русином  цьому  чернецтву  з  центру  східного  ісихазму – Афону  передав  новий  подих,  що  й  визначив  самобутність  і  подальший  поступ  “життєдайного”  Києво-Руського  Православія.  Хоча,  про  те,  що  практика  ісихазму  і  отшельництва  на  Руси  була  поширена  і  до  преп.  Антонія,  свідчить  навіть  той  факт,  що  він  не  викопує  власну  печеру,  а  оселяється  у  печері,  викопаній  задовго  до  нього  Св.  Іларіоном  Русином  (+ 1071),  майбутнім  першим  автокефальним  митрополитом  Київським  і  всея  Руси.  До того ж, вже в наші часи археологами в Угорському урочищі (м.Київ) знайдено чернечі печери-келії, датовані за надписами на стінах ІХ столітям, тобто, часом правління останнього з нащадків династії “київичів” Великого князя (кагана) Оскольда Київського, який іще 860 року прийняв християнство від Свв. Рівноапостольних Кирила та Мефодія. Отже  отшельництво  і  копання  печер,  напевно,  на  той  час  могло  бути  вже  звичним  і  розповсюдженим  на  Русі  явищем.  Цим, напевно,  і  пояснюється,  що,  невдовзі  після  оселення  преп.  Антонія  в  Іларіоновій  печері,  навколо  нього  досить  швидко  об’днується  братстство  числом  в  15  чоловік.  Саме  вони  іскопали  «печеру  велику»,  влаштувавши  в  ній  підземну  церкву  і  келії – т. зв.  «ісихастерії».  По  цьому  Антоній,  благословивши  новостворений  монастир,  покинув  його,  аби  на  сусідньому  схилі  викопати  собі  нову  печеру  і  усамітнитись  від  іншої  братії. 

Значення  преп.  Антонія  в  нашому  духовному  житті – це  значення  старця,  під  духовним  керівництвом  якого  почало  провадитись  усе  подальше  духовне  життя  країни,  організатора  ісихастської  школи,  учні  і  послідовники  якої  невдовзі  розійшлися  по  всій  країні  і  вкрили  її  численими  скитами,  пустинями  і  монастирями,  що  були  центрами  розвитку  самобутньої києво-руської національної  культури,  мистецтва,  медицини,  освіти  і  письменства.  Навчившись  іще  на  Святій  Горі  від  найближчих  учнів, а може і від самого  преп.  Симеона  Нового  Богослова  (+ 1022 р.),  що  поруч  з  Діонисієм  Ареопагітом,  Макарієм  Єгипетським,  Ісааком  Сиріним  і  Максимом  Сповідником  вважається  чи  не  найвизначнішим  теоретиком  давнього  правосланого  містицизму,  родоначальником  окремої  його  «афонської»  школи,  преп.  Антоній  Печерський  всю  його  практичну  спадщину  переніс  на  наш  благодатний  слов’янський  грунт.  Саме  тому  київська  традиція  преп.  Антонія,  як  і  афонська  традиція  преп.  Симеона,  на  відміну  від  традиції  єгипетської,  полягала    в  незвичному  до  того  печерному  жительстві.   

Багато  хто  з  сучасних  дослідників  розмірковує  над  буцімто  загадковим  сенсом  уходу  давньоруських  ченців  у  підземелля,  де  вони  в  досить  незручних  умовах  провадили  значну  частину  свого  свідомого  життя,  не  споживаючи  тривалий  час  ніякої  їжі  і  не  вдягаючи  теплої  одежі.  Усі  ці  «загадки», напевно,  не  були  б  загадковими,  якби  наші  дослідники  глибинніше  вивчали  власну  духовну  культуру,  її  основи  і  першоджерела.  Немає  жодних  сумнівів,  що  досить  поширена  в  Давній  Русі  «втеча»  монахів  від  світу  під  землю  була  одним  з  проявів  і  підтверджень  наявності  саме києво-руської  традиції  ісихазму. Опускаючись  від  світла  матеріального  під  землю,  давньоруські  ченці  в  результаті  тривалих  і  виснажливих  ісихастських  молитовних  вправ  досягали  справжнього  світла  Божественного,  яке  охоплюючи  усе  їхнє  єство,  як  вже  відзначалось  вище,  і  дозволяло  їм  тривалий  час  перебувати  в  неможливих  на  перший  погляд  умовах  існування.  Аби  досягти,  підійнятись  на  належну  духовну  височінь,  наші  старці-ісихасти  з  повним  смиренням  і  покаянням  опускались  нижче  за  всіх,  немов  оті  “гробаки”  уходили  під  землю,  аби  вже  звідти  досягти  справжнього  духовного  вдосконалення  та  возвишення.

В  результаті  подвижницької  діяльності  преп.  Антонія  Печерського  та  його  «київської  школи»  невдовзі  скити-ісихастерії  охопили  майже  всю  «оцивілізовану»  територію  Київської  Русі:  вони  з’являються,  окрім  Києва,  в  таких  культурно-політичних  центрах   країни,  як  Чернігів,  Любеч,  Новгород,  Переяслав,  Псков,  Володимир-Волинський,  Ярославль, Галич,  Ростов, Суздаль, Туров  та  багатьох  інших.  Окрім  міст  починається  досить  жваве  освоєння  ченцями-отшельниками  непрохідних  лісових  хащ,  які,  власне,  і  називаються  в  давньоруській  мові  “пустинями”,  де  подвижники  усамітнювалися  від  усього  світу,  навідувані  лише  звірями,  таємно,  у  повному  смиренні  і  самозреченні  несли  власний  хрест,  приносячи  молитву  Богові  за  спасіння  всього  світу.  Як  пише  архиєп.  Іларіон Холмський (проф. І.Огієнко):  “Були  в  нас  пустині  і  в  безлюдних  степах  та  лісах,  були  і  в  Східній  Україні,  і  в  Західній,  в  Галичині  було  їх  немало”.  Таке  явище  можна  сміливо  назвати  своєрідною  монастирською  колонізацією,  адже  сприяло  не  лише  духовно-культурному  розвиткові  і  піднесенню  народу,  але  й  освоєнню  людиною  числених непрохідних  лісових  хащ,  перетворенню  країни  із  справжньої  “пустелі”  в  оазу  і  центр  східньоевропейської  “антично-християнської”  (“східноготичної”)  цивілізації.  Про  значну  популяризацію  ідеалів  і  традицій  ісихазму  в  Київській  Русі  може  свідчити  і  той  факт,  що  наші  співвітчизники  поступово,  але  досить  наполегливо  освоювали  центр  давньосхіднього  ісихазму – «Святу  Гору»  Афон – цю  своєрідну  чернечу  державу,  де  вже  в  1169  р.  у  володіння  русичів  передається  окремий  монастир – Пантелеймонів,  що  отримав  назву  «Русикону».  Згодом  на  Афоні  постають  й  інші  осередки  києво-руського  подвижництва,  що  слугували  своєрідним  духовно-культурним  мостом  між  Святою Руссю  та  Святою  Горою,  чи  й  цілою  «антично-християнською»  Візантією.

Говорячи  про  самобутню  ісихастську  традицію  у  київській  школі,  окрім  преп.  Антонія  Печерського і митр. Іларіона  Русина,  слід  відзначити  таких  видатних  подвижників,  як  преп. Феодосій Печерський, Варлаам, Стефан, Агапіт, Нестор, Ісаакій, Микита, Лаврентій та Єфрем Печерські,  Ілля  Муромець,  Прохор Лободник, Іоан Багатостраждальний, Марк Гробокопач,  Алімпій  Іконник,  Никола  Святоша,  Онісифор  Прозорливець,  Герасим  Вологодський,  єп.  Кирило  Турівський,  єп. Онуфрій  Чернігівський,  митр. Кипріан Цамблак  та  багато  інших.  Тільки  в  Києво-Печерській  лаврі  спочивають  нетлінні  мощі  аж  120  преподобних  старців – невмирущий  посів  старчествування  Антонія  Печерського.  Усі  вони  канонізовані  Київським  Собором  в  1643  р.  Та  лише  близько  40  з  поміж  них  мають  житійне  укладення  в  Києво-Печерському  Патерику.  Більшість  з  них  стосується  ХІ – ХІІ  віків.

У цей же час особливо уславились своїми святими подвижниками Звіринецькі та Гнілецькі печерні монастирі у Києві, Київський Видубецький монастир, Болдиногірські Єлецько-Іллінські монастирі в Чернігові, печерний монастир у Любечі та багатьох інших містах Київської Русі. Таким чином  припущення  проф.  Є.  Голубинського  та інших,  що  в  київський  до-монгольській  період  православне  монашество  як  таке  не  мало  поширення  і  впливів  у  країні – не підтверджуються. Більше того, ми маємо чимало прикладів, коли  під впливом духоносних старців втілювали ті  високі  аскетичні  ідеали  не тільки ченці, але й чимало мирян, зокрема й князів – як  Святослав  Ярославич,  Володимир  Мономах,  Мстислав  Володимирович,  Мстислав  Ізяславич,  Михаїл  Всеволодович,  Василько  Волинський,  Ярослав  Осмомисл,  Володимир  Василькович  та  багато  інших.  Чимало князів не тільки сповідували ті ідеали в світському житті, але й самі зрікались спокус “світу цього”, приймали чернечий постриг, а то й схиму. Найхарактерніший приклад – чернігівський князь Святослав Давидич (+1142), більше відомий як преп. Никола Святоша Києво-Печерський. Характерним тут можна вважати і той факт, що київська доба історії Русі поруч з численним сонмом преподобних дала в православних святцях не менш численний сонм імен святих благовірних князів, тобто мирян, чого немає вже в добу московську. 

Цікаво, що  навіть  сусідні  литовські  властолюбні  князі-язичники,  за  прикладом  давньоруських  князів,  не  лише  переймали  християнство  в  його  києво-православній  традиції,  слов’янську  мову,  писемність  і  православну  культуру,  але  й  приймали  чернецтво,  зрікаючись  в  ім’я  вищих  цінностей  власних  привілеїв  і  багатств.  Так,  скажімо, Войшелг – син  Великого  князя  Литовського  Миндовга, маючи за приклад  Св.  Николу  Святошу,  в  1252  р.  прийняв  від  волинського  старця-ігумена  Григорія Пеленського чернецтво,  при  цьому  передавши  захоплені  ним  давньоруські  міста  у  володіння  сину  кн.  Данила  Галицького  і  заснувавши  власний  монастир.  Також  у  1377 р.,  в  період  певного  згасання  світильника  Святої Руси,  литовський  властолюбний  князь  Ольгерд  Гедимінович  під  впливом  києво-печерського  старця-архимандрита  Давида  на  прикінці  життя  прийняв  не  лише  Православіє,  а  й  схиму.  Серед  простих  людей,  особливо  у  до-монгольський  період,  чернечий  морально-аскетичний  стиль  життя,  стиль  прагнення  до  “вищого”,  до  “гармонії”  також  набував  дуже  великого поширення…

Як  відзначає проф. В.  Шубарт,  дух  давньоруської  людини   був  досконало  пройнятий  “гармонійністю”. Цей період він називає  своєрідною  східною  “готичною  ерою”  (гармонійною),  “на  протязі  якої  русичи  втілили  собою  гармонійний  тип  ще  в  більш  довершеній  формі,  ніж  Захід”. І це також є одним з насідків духовної праці св. преп. Антонія Печерського, заснування яким обителі на Київських горах мало визначальний духовний і культурний вплив на розвиток цілої Київської Русі.

Сергій Шумило, 2001 рік.

Глава з книги С. Шумила “Таємниці Святої Русі”.

Публикации этого же автора:

1. Апостол Святої Русi
Сергiй Шумило, м. Київ

http://catacomb.org.ua/modules.php?name=Pages&go=page&pid=780

2. Київська місія Свв. Кирила і Мефодія та перше (Оскольдове) хрещення Русі

http://catacomb.org.ua/modules.php?name=Pages&go=page&pid=1355

3. Путь к духовному очищению. Размышления, вызванные общественно-политическими событиями в Украине.

http://catacomb.org.ua/modules.php?name=Pages&go=page&pid=625

4. Трагедия века
Размышления об эсхатологическом значении Второй мiровой войны

http://catacomb.org.ua/modules.php?name=Pages&go=page&pid=673